Ваші пальці пахнуть ладаном

Ах, братцы! как я был доволен,

Когда церквей и колоколен,

Садов, чертогов полукруг

Открылся предо мною вдруг!

Как часто в горестной разлуке,

В моей блуждающей судьбе,

Москва, я думал о тебе!

Москва… как много в этом звуке

Для сердца русского слилось!

Как много в нем отозвалось!

Серед тiеi метушнi Василь Андрiйович час вiд часу заспокоював себе, що, мовляв, iдуть вони до першопрестольноi ненадовго (наприклад, помре теща, щось i змiниться), але сам тому не дуже вiрив. Як час покаже, поiдуть вони до бiлокам’яноi назавжди.

Але до кiнця свого життя, що мине у Москвi (а його в нього попереду буде не так i багато), Василь Андрiйович Левченко не забуде батькiвщину, любу його серцю Полтаву. І часто його, як журавля по веснi у вирiй, тягнутиме до рiдного мiста.

– Хоч би одним оком глянути, – бувало зiтхатиме, – яка вона нинi… моя Полтава…

– Звичайне губернське мiсто, яких в iмперii добра сотня, – казатиме дружина i дивуватиметься: – Та й що в нiй, Полтавi, таке… що ти так побиваешся за нею?

– Е-е, не кажи.

Як тобi дорога твоя Москва, так менi – моя Полтава.

– Так то ж Москва, а не якась там, даруй, Полтава.

– Навiть кулик, i той свое болото хвалить. А Полтава – це таке мiсто, таке…

– Яке це – таке?

– Найкраще у свiтi. Принаймнi для мене, полтавця. Коли б не ти, Катю-Катерино моя, кинув би я твою владичну Москву i подався б до своеi тихоi Полтави на замрiянiй Лтавi.

– О!.. А я при чому, Васю?

– А при тому, Катю-Катеринко… Кохаю я тебе.

Не можу без тебе. – Катерина шарiлася i в ту мить ставала гарною. – Тобi в Москвi любо жити, бо це ж батькiвщина твоя, ти тут народилася i виросла, а менi – в Полтавi. Бо я там народився i вирiс – що ж тут довго кумекати? Але без тебе менi життя – не життя. Ти у Москвi, то i я мушу жити у Москвi – аби лишень бiля тебе, аби з тобою, Катю-Катеринко… А коли б не ти – пiшки б подався до своеi Полтави!

– Так ось ти який, Василечку…

Пiсля отого нiжного «Василечку», мовленого, як йому здавалося, аж з украiнським акцентом, Василевi Левченку i в Москвi ставало любо жити.

Бо з коханою. А з нею, кажуть бувалi, i в куренi рай. Тим бiльше, у них у Москвi був цiлком пристойний «курiнь» – Катерининi родичi допомогли його придбати й облаштувати, спасибi iм! А без коханоi не те що Москва, а й навiть Полтава йому нелюбою буде. Катерина смiялась.

– То давай, Василечку, твою Полтаву та перетягнемо у мою Москву – тодi й тобi тут гарно буде.