Ваші пальці пахнуть ладаном

– Якщо вже перетягувати, – починав Василь Андрiйович, закохано дивлячись на дружину, – то, може, Москву перетягнемо в мою Полтаву?

– Е-е, такого не може бути. Це навiть вашому Мазепi… Свою iсторiю, сподiваюсь, ти пам’ятаеш? Так ось, навiть гетьману Мазепi не вдалося свого часу i за допомогою шведiв вiдiрвати Полтаву, чи пак Украiну, вiд Москви. Тож змирися, любий, не Москва буде у твоiй Полтавi, а навпаки, Полтава – у моiй Москвi.

– Невже твоiй Москвi мало свого, що й мою Полтаву забрала?

– Мало – не мало, а ми… Ми – руськi, ми такi.

Нам усе… мало. І все буде наше. І не сподiвайся: те, що ми беремо, ми не повертаемо. Ще предки нашi казали: «Що Москвою взято, те свято…»

Катерина була iстинною русачкою, навiть ратувала, аби Росiя швидше йшла воювати якiсь там Дарданелли – здалися вони iй, – i приеднувала iх до своiх немiряних володiнь… Але вiн ii кохав. І цим усе було сказано.

І сприймав ii таку, якою вона була й iншоi йому не треба. Та й до всього ж вона його теж кохала i, як самi росiяни кажуть, душi у ньому не чула…

– Годi, годi, – поспiшно казав, – з полiтикою.

Давай краще… кохатися. Люблю кохатися – кращого у свiтi людей, по-моему, немае. І не буде нiколи. А буде любов, буде i все iнше…

Пригортав дружину до грудей i почувався щасливим-щасливим.

– За одну Вiрусеньку, що ти менi подарувала, я буду тобi до гробу вдячний!.. А Москва… Де будеш ти, там буду й я. Ти у Москвi, то й менi випадае бути в Москвi. Тiльки Полтаву я все одно забути не можу.

– А ти й не забувай, Василечку…

Так вони й жили у Москвi – в любовi та злагодi.

А все чому? Та ось чому…

І кожна корова знаходить свою хвiртку…

На правах вставноi новели

…Досi мене тягне… подивитися на хутiр з жiночим йменням Руда.

І де ж це, де ж це у свiтi бiлому, в яких палестинах той хутiр Руда, що до нього так тягне чоловiка – навiть на схилi вiку? Напевне ж у тому хуторi було йому колись любо (пригадуете, так спiвав ще батько Махно: любо, братцi, любо жити…)

А втiм, у фразi зроблена невеличка купюра – там iще згадуються Прилуки.

І повнiстю вона так звучить: «Досi мене тягне в Прилуки подивитися на хутiр Руда…»

А Прилуки – мiсто обласного пiдпорядкування Чернiгiвськоi областi, райцентр на рiчцi Удай (басейн Днiпра), Украiна…

– Всього лише… Украiна? – вигукнув майже розчаровано один iз тих, кому я розповiв якось цей випадок, iсторiю цю.

Ось вона.