Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Яворницький, «за пiвтораста сажнiв нижче Орлового острова напроти нинiшнього мiстечка Нiкополя… Роком заснування Микитинськоi Сiчi слiд вважати 1638 рiк…»

І далi Дмитро Яворницький зазначае, що вона освячена перебуванням у нiй знаменитого гетьмана украiнських козакiв Богдана Хмельницького.

І чигиринський сотник назавжди поеднав свою долю iз Запорiзькою Сiччю. А козацька доля, за вiдомою пiснею, як…

Як у полi рута,

Сiчена дощами, хрещена громами

Ще й вiтрами гнута.

Козаку не треба

Срiбла анi злата,

Лиш Вкраiна рiдна не була б катами

На хрестi розп’ята.

Погуляймо, браття,

Наберiмось сили,

Поки до походу, поки до схiд сонця

Сурми не сурмили.

Наливайте, браття,

Кришталевi чашi,

Щоб шаблi не брали, щоб кулi минали

Голiвоньки нашi.

Кошовий отаман Микитинськоi Сiчi Федiр Лютай, колишнiй сотник реестрового козацтва, потiм полковник, ще потiм кошовий отаман – теж був крутим до ворогiв.

(А яким ще до них бути, до недругiв? Не братом же рiдним.) Чи, як козаки казали: лютий.

– Лютай, лютай до ворiженькiв! – часто в сiчi, вправно орудуючи кривою шаблею, вигукував Федiр.

Лютай, себто лютий. Будь до них непримиренним i жорстоким.

І оте химерне «лютай» як прилипло до козака – тодi ще козака – Федора, то й стало навiть його прiзвищем – Лютай.

Так ось, кошовий отаман Микитинськоi Сiчi Федiр Лютай (яке його справжне прiзвище було, нiхто вже й не пам’ятав) не мiг тодi повiрити тому, що вiн почув на власнi вуха, як i тому, що вiн побачив – теж на власнi очi: чигиринський сотник украiнського реестрового козацтва на службi в польського короля (ба, ба, вiн був навiть призначений все тим же королем на посаду генерального писаря – зело вумний i письменний вдався – все того ж реестрового козацтва) Богдан Хмельницький у груднi 1647 р.

негадано примчав iз сином Тимофiем та десятком-пiвтора набраних по дорозi козакiв-гультяiв i зразу, не передихнувши, почав закликати козакiв-сiчовикiв (пан кошовий з подиву навiть рота роззявив) виступити проти короля i взагалi проти полякiв. Вони, звiсно, заслуговують на те, подумав i погодився з сотником Федiр Лютай, але ж…

Але ж це той сотник, який з рук короля за вiрнiсть йому i коронi отримав замашну шаблюку з вельми коштовним – цiлий скарб! – рукiв’ям.