Жінок там на тютюн міняли, або Перший подвиг Богдана

Із поверненням Хмельницького назустрiч йому виiздили козаки Чигиринськоi сотнi, а у замку стрiляли з гармат, грали у сурми та били в литаври» («100 видатних украiнцiв», Киiв, 2006).

До сьогоднi збереглося понад пiвсотнi портретiв гетьмана, i все ж не просто зрозумiти, який вiн був насправдi на зовнiшнiй вигляд. Вважаеться, що найточнiше гетьмана вiдобразив на гравюрi гданський майстер Годiус, бо створив вiн ii за життя гетьмана. Гляньмо… Тонкi брови на втомленому обличчi пiдкреслюють вiдкритий i водночас владний погляд темних очей.

Високе чоло, трохи задовгий нiс, закрученi донизу вуса, мiцно стуленi тонкi губи, круто зрiзане пiдборiддя. Був вiн, за свiдченням очевидцiв, трохи вище середнього зросту.

На портретах Годiуса на головi у Хмельницького зображено шапку, прикрашену страусовим пiр’ям i хутром. Гетьман вбраний в атласний жупан i верхнiй одяг – делiю з широким хутряним комiром i коштовними застiбками. У руцi вiн тримае булаву. Обличчя енергiйне, з виступаючими вилицями i довгим носом.

Погляд – спокiйний i впевнений, але невеселий, на перенiссi та лобi пролягли глибокi зморшки. Вiдчуваеться, що це сильна, але дуже втомлена людина.

Мав мiцну будову тiла, як кажуть, «широкий у кiстках».

Правда, мiг бувати неймовiрно жорстоким. Спалахував, як порох, i тодi пощади вiд нього вже не було нiкому (як не отримала ii й Олена). У жовтнi 1653 р. у Чигиринi Хмельницький, як мовилося, власноручно «вийняв шаблю i порубав черкаського полковника Єська». За вiщо? А за неповагу, виявлену до гетьмана.

(Потiм, щоправда, охоловши, «гетьман до козакiв поклонився тричi до землi та велiв iм дати дiжку меду».)

Вже була у нас мова про те, що Олена Чаплинська (вона ж водночас i Хмельницька, принаймнi побула нею якийсь час), розiгруючи з себе закохану в гетьмана, передала в тiй кутi меду, переграла саму себе i, посiявши вiтер, пожала, як i слiд було чекати, бурю. Як i ii далека-предалека попередниця зi Спарти Олена Прекрасна. Все, що Олена Прекрасна з Чигирина досягла своею грою, вона i втратила в один день – разом зi своiм життям.

Як i ii далека попередниця зi Спарти.

Але втратила не лише Олена. За великим рахунком, утратив усе, що до того досягнув, i сам гетьман. Вiн теж переграв сам себе, тiльки не з Оленою, а з московським царем.

І йому це теж, як i Оленi ранiше, коштуватиме життя.

А все ж мовби складалося добре: вiтер дув у його вiтрила, вода лилася на його млин, але швидко все змiнилось, i виною тому був сам гетьман.