Золота осінь Гетьманщини

– Ти як завжди, майн герц, надзвичайно щедрий!

– Хочеш iще один будинок у Москвi чи пiд Москвою?

– Хочу! І хочу – ха-ха! – не один.

– Отримаеш.

– Вдячна. Але ти для мене – найдорожчий дарунок долi.

Кидалась йому на шию, висла на нiм, а вiн крутився з нею, дуже радий.

– Ах, як я тебе люблю, мiй царю! Дай менi намилуватися тобою. Ти принiс менi свою жагучу любов, тож улий ii в мене поскорiш.

Вiн хапав ii на руки, нiс до постелi, а вже там iз нею, дужий i невситимий, чого тiльки не витiвав – iй усе було мало.

– Ще, ще, – кричала i стогнала вона. – Раз на свiтi живеш…

Ось таку б йому царицю, думав вiн iнодi, а не якусь там… Євдокiю Лопухiну, що нi риба нi м’ясо в постелi.

– А нащо нам якась… е-е… любов. Ми ж не хлопець i дiвка, а законна пара, тож i любов нам нi до чого.

– Це ти, ти менi нi до чого! – кричав Петро. І кинувши все, квапився до Нiмецькоi слободи, до своеi Анни та мав з нею все, все…

Коли в коханця наближався оргазм – Анна ловила цю мить, – вiн не тямив себе, i цим завжди користувалася нiмкеня, бо нiколи не втрачала контролю над собою. Здавалося, попроси вона в таку мить у нього Москву, вiн i Москву вiддасть. Така любов Анну цiлком улаштовувала.

Романтичнi стосунки царя i його фаворитки, яка вже була, власне, царицею, закiнчилися 1703 р., коли знайшлися листи, що викривали Анну в зрадi… Зi свiдчень сучасника: «Петро заплакал и сказал, что прощает ей, поскольку также глубоко чувствует, сколь невозможно завоевать сердечную склонность… Несмотря на то, что вы отвечали обманом на мое обожание, я чувствую, что не могу ненавидеть вас, хотя себя ненанижу за слабость, в которой повинен.

Петро казав Аннi, що в нього теж були серйознi намiри вiдносно iхньоi спiльноi долi, а вона «прельстилась Кайзерлингом – этим хромым и старым человеком».