Золота осінь Гетьманщини

Щоправда, неясно, хто читав iх неписьменнiй Катеринi та хто писав за неi вiдповiдi. Так ось: Балакiр’ев, якось перебуваючи напiдпитку, повiдав своiм горiлчаним братам – просто здуру бовкнув, аби похвастатися тим, що вiн усе знае, що в одному з листiв Монса нiбито – сам читав, клявся блазень, – йшла мова про отруту, якою цариця мала «попотчевать» Петра. Нiби Столетов знав про змiст того послання, але не донiс на свого пана – хотiв, нерозумний, тим листом шантажувати його: «Егорка – да подцепил Монса на аркан».

Блазень Балакiр’ев, розказуючи сiю придибенцiю, озирнувшись i роблячи страшнi очi, шепнув: «Письмо сильненькое, даже рта разинуть боязно».

Але своеi ж поради й не дотримався: рота вiн таки «разинул». А краще б його не роззявляв – довше та безпечнiше жив би, а так…

У листопадi 1724 р. Петро I, нарештi, отримав донос, що недвозначно «сигналiзував» про злочинний зв’язок мiж iмператрицею та камергером двору, яким був Вiллiм Монс.

Швидко iм’я анонiма, горiлчаного дружка Балакiр’ева, було встановлено.

Ним виявився шпалерних справ учень Іван Суворов – його вiдразу ж схопили i спiшно доправили для допиту в Тайну канцелярiю.

Того ж дня там опинилися i Столетов з Балакiр’евим. Спершу вони спробували було гороiжитися, не я, мовляв, i рука не моя, але, як буде донесено царевi, «дыба и кнут быстро развязали языки дружкам Монса».

Петро I завжди вiдзначався нестримною та жорстокою рiшучiстю (часто траплялося так, що спершу вiн дiяв, себто рубав голови, а вже потiм думав, чи правильно вiн учинив), тож особисто велiв начальнику Тайноi канцелярii зайнятися цiею справою, але – не розголошувати ii, адже в справi була замiшана сама цариця.

До Монса з’явився сам начальник Тайноi канцелярii Андрiй Ушаков i з порога заявив: «Сударь, вы – арестованы!» І велiв особам, що його супроводжували, вiдiбрати в Монса шпагу, ключi, особисто запечатав папери i повiз коханця iмператрицi на допит до самого iмператора.

Цар оскаженiв – перехiд у такий стан для нього завжди був чи не миттевим, це всi знали i тому страшенно боялися гнiву царя, замiшаного на оскаженiннi.

Для Монса було пiдготовлено дибу, але Монс, лише глянувши на царя, в якого вже смикалися вусики, щоки, шия i все обличчя кривилося, а рот пузирився пiною, з ляку втратив свiдомiсть.

Викликали коновала, той «пустив Монсу кровi», Монс отямився i поспiшно закричав: «Не треба диби, не треба, я… Я все як на сповiдi розкажу!..