Золота осінь Гетьманщини

Но потом пресеклась; к тому же царица Наталья Кирилловна невестку свою возненавидела и желала больше видеть с мужем ее в несогласии, нежели в любви. И так дошло до конца такого, что от сего супружества последовали в государстве Российском великие дела, которые были уже явны на весь свет…»

Що ж до роду Лопухiних, то Куракiн так його охарактеризував: «Люди злые, скупые ябедники, умов самых низких и не знающие нимало в обхождении двором… И тому часу все их возненавидели и стали рассуждать, что ежели придут в милость, то всех погубят и государством завладеют.

И, сказати, от всех были возненавидимы и все им зла искали или опасность от них имели».

Вiд цього шлюбу впродовж перших трьох рокiв народилися трое синiв: молодшi Олексiй i Павло (щоправда, iснування останнього в iсторикiв викликае сумнiв), померли ще в дитинствi, а старшому, царевичу Олексiю, який народився у 1690 р., була призначена бiльш фатальна доля – вiн загине з наказу свого батька в 1718 роцi.

Сiмейне життя Петра та Євдокii вiд самого початку не заладилося, а тому й не склалося.

Не люба вона була царевi, та й лицем не красна.

Хоча висватана йому дiвчинка, бояринька Євдокiя Лопухiна, мовби була й нiчогенька – як на позiр. І лицем, i тiлом, що вже мало якiсь там жiночi зваби i спокуси, а бач… Та й вiн з юних лiт не був у цiм дiлi перебiрливим, аби – дiвка i «девка попышней». Тому люба йому буде до певного часу.

Як згодом виявиться – не будь-яка. Принаймнi йому i на його пристрастi та смаки. Євдокiя дiсталася незайманою – що ще треба для юнака? А як не силував себе, а не припала вона йому до душi.

У Євдокii його чомусь усе дратувало, тож i зганяв на нiй злiсть – i таке бувало. Неначе вона винувата, що вiн не змiг нею захопитися – навiть коли лягав у постiль. А муж i жона мають щоночi в одну постiль лягати i витiвати там те, що належить витiвати мужу й жонi, та ще коли вони молодi. Але останнiм часом Петро усе рiдше й рiдше злягався з Євдокiею. А коли й злягався, то механiчно виконував своi обов’язки чоловiчi – нi iй не приносячи задоволення, нi собi.

Бо не мав до неi, як уже мовилось, анi любовi, анi почуттiв. Тож i насолоди пiсля такого злягання не було. Неначе вона й не жiночого роду.

А може, тому, що в постелi жона була якась… млява. Чи холодна. Лежить як… м-м… лялька, що хоч iз нею роби – все стерпить, i все iй байдуже. Просто мае йому вiддаватися, як мужу, i все тут. Вона й вiддавалася – з обов’язку жони, а не з любовi чи почуттiв.