Золота осінь Гетьманщини

Далi вiдбувся молебень за зцiлення хворого, як називаються короткi служби, у яких вiряни, за своiми особистими потребами чи обставинами, звертаються з молитвою до Господа Бога, Божоi Матерi та святих.

– Слава тобi, Боже наш, – благають у приспiвi, – слава Тобi… Пресвята Богородице, спаси нас… Святителю отче Миколаю, проси Бога за нас.

Пiсля сповiдi iмператор спершу вiдчув полегшення, але сили почали залишати його, вiн уже не кричав, як ранiше, вiд жорстокого болю, а тiльки стогнав…

Треба було iмператоровi та його оточенню готуватися до фiналу.

27 сiчня (7 лютого) було амнiстовано всiх засуджених на смерть чи каторгу (це не стосувалось убивць i спiйманих на неодноразових грабунках, себто рецидивiстiв).

Кинулись у Москвi, коли цар захрипiв на смертному одрi, роздавати убогим милостиню, аби добрими дiяннями умилостивити сили небеснi, щоб тi порятували недужого чи бодай полегшили його перехiд у потойбiччя…

Але давно вiдомо: перед смертю не надишешся, як i святостi перед кiнцем не наберешся, коли все життя грiшив.

Та все ж уважалося, що владики, якi опинилися на смертному одрi, мають звiльняти з тюрем невинний люд, милувати засуджених i роздавати убогим милостиню, виторговуючи собi милiсть у Бога та в сил небесних. Що й робив у тi днi Петро. А ще вiн велiв надвечiр подати йому папери, почав було щось швидко писати, але перо випало з його рук, а з написаного могли розiбрати лише два слова: «Отдайте все…»

Перепитувати не зважились та й смертник уже почав утрачати пам’ять.

Щоправда, ще встиг покликати дочку Анну Петрiвну, старшу свою, аби вона написала заповiт пiд його диктування, та коли дочка прийшла, Петро вже впав у забуття.

Все, життя вже фактично було скiнчено, мала початись агонiя.

Гукнули Катерину (комусь здалося, що Петро в непам’ятi покликав ii, чи принаймнi назвав це iм’я), вона прийшла, сiла поруч у крiсло й почала гладити його блiду руку, а сама щось думала свое, доконче iй потрiбне тiеi митi.

Цар, не розплющуючи очей, коли вона почала гладити його руку, здригнувся й полегшено зiтхнув, наче умиротворено затих.

І на змученiм обличчi його з вусиками, що iнодi пересмикувалися, з’явилась втiха. І коли цариця говорила до нього, вiн, здавалося, уважно ii слухав…

Інодi хворий наче намагався пробудитися зi сну, що цупко тримав його в обiймах, силкувався навiть звестися, але, певно, вже був десь далеко-далеко, звiдки вже не повертаються i куди живим дороги немае.