Золота осінь Гетьманщини

Хоча голос ii туди, можливо, долiтав, якiсь звуки вiн iще вловлював i розумiв, кому вони належать.

Чад од часу до спочивальнi – спершу рiдше, а тодi частiше, чи не один за одним, – заходили двiрцевi, високого й найвищого рангiв (серед них були й вiйськовики), схиливши перед нею голову, щось стиха доповiдали iй, i Катерина, все так само гладячи руку мужа, щось iм теж напiвпошепки наказувала; вони, виструнчившись, вiдповiдали «есть!» i виходили, а навзамiн iм з’являлися новi й новi…

І зрозумiло було, що Катерина вже взяла – не чекаючи, доки спустить дух iмператор, – стерно влади iмперii у своi руки.

І все вже завертiлося навколо неi. Вона стала завтрашнiм днем iмперii. Їй, як нiколи, раптом захотiлося – аж душа засвербiла, – народитися. Вдруге.

Але вже не селянкою i не в родинi репаного мужика, а отже, мужичкою, а в родинi якого-небудь монарха, аби зiйти на трон Росiйськоi iмперii, що його послали iй самi небеса, зiйти не черню, а – монархинею.

Чернь… Чорнi люди.

Вона вже була такою, вже натерпiлася, будучи чорною, тож тепер мала стати на чолi iмперii та щоб усi й забули, хто вона та якого роду простого, простiше – чорного.

Зрештою, вирiшила про себе: «Хто дорiкне менi, що я чорна – башку тому знесу! Влади не уступлю нiкому, хоч я й мужицького роду. Я перша у свiтi мужичка, яка стала iмператрицею – казка та й годi!»

А поки там що, iмператор Петро I, здаеться, вже почав помирати… Катерина полегшено зiтхнула, пiдвелася i швидко вийшла геть.

Був мiсяць сiчень, коли разом з вiтром мороз, як казали на Русi, сiче. (Лютуватиме вiн у наступному мiсяцi, тому той i зватися буде лютим.)

Але як гарно сiчень буде сiкти (i за порозовiлi щiчки щипати), лютий славно лютуватиме! І всю нiч заметiлi-хуртовини местимуть i вiтер завиватиме, а на ранок все вщухне i свiт бiлий пiд саваном зими спочиватиме. Чи не найбiльше з усiх пiр року Єлизавета любила – хоч як це й не дивно, зиму, що звалася – руською.

І завжди з нетерпiнням чекала приходу матушки – як у Московii з давнiх-давен шанобливо величали зиму.

Мiсяцi грудень, сiчень i лютий здавна називали вовчим часом, тому, що Зима (неодмiнно з великоi лiтери – Зима) в образi й подобi вовка, нападала тодi на свiт i вертiла його своiми гострими зубами. А мiсяць один тому був сiчнем, що сiк у обличчя й дух забивав, а другий тому лютим, що вiд холоду й морозу був таки лютий – наче вовк.