Шлях Богомола. Імператор повені

В ii синi немае потворностi, немае вади, немае безсилля:

Ртай вiграхата, ртай аманава.

Вiн швидший за найшвидшу здобич.

Три наречених стоять бiля ложа його весiльного:

Першу звуть Амба, другу – Амрiта, третю – Арата.

Всi вони досконалi, i немае в них жодноi анхалами-вади.

Вони ясно промовляють його iм’я:

Гадагхад.

І присягають йому у вiрностi.

Вони з побожнiстю вiдкривають лона своi, нехай увiйде:

Бгада-вахадi!

І ми замовкаемо там, де всi промовляння зайвi.

Та з наречених, що вклякла перед ликом Морани, вiдчула, як до неi наближаеться хтось настiльки гарячий, що його доторк висушив сумiш поту i масла помiж ii ногами.

«Я – Арата, твоя наречена!» – назвала вона свiй ритуальний титул i вiдчула проникнення в себе. Це проникнення було сухим i блискавичним, немов кiнцiвка велетенськоi комахи перевiрила ii цноту. Вона очiкувала чогось iншого, страхiтливiшого i величнiшого. Їi готове до жертовного болю i жертовноi насолоди тiло розчаровано розслабилось.

Жар вiдступив, натомiсть вона вiдчула запах жiнки.

«Кшайя!» – впiзнала вона запах жрицi, знов напружилась до тремтiння, вигнула спину так, що соски торкнулись пiдлоги. У ритуалах Триликоi Кшайя уособлювала всеперемагаючу нестримну хiть. Вважалось, що для отримання насолоди у ii тiло могли входити сутностi та духи найвищих рангiв. Про ритуальну увагу Кшайi мрiяла кожна служителька богинi. Але жриця лише торкнулась ii обличчя i вiдступила у морок, туди, де хтось схлипував i стогнав.

Темрява наповнилась рухом.

Згущення сили насунули зусiбiч, звузили простiр святилища. У стисненому мороцi наче заворочалась чорна гаряча хмара, де зливались енергii, поверхнi та секрецii людськоi i нелюдськоi плотi. Здавалось, невидима оргiя оточила Арату. Проте вона не вiдчула жодного доторку, жодного дихання.

«Напевне, пристрасть Богомола пролилася на iнших наречених i жриць, – змiркувала Арата, – а я йому не сподобалась… О милосердна богине, що ж тепер буде зi мною?»

Їi затерплими долонями, що спирались на кам’янi плити пiдлоги, пробiгла кусюча хвилька, немов пiд ними виросли кришталики солi.

Спазм здавив горло.

Звуки, що линули з невидимоi хмари, раптом зникли.

Повiтря зрушилось, немов у святилище залетiв нiчний вiтерець. Згущення сили вiдступили, темний простiр розiмкнувся. Десь високо, пiд самою вершиною храмового склепiння зашарудiли крила кажанiв. Чиясь нестерпно важка присутнiсть залишила храм, повернулася до свого правiчного лiгва.