Шлях Богомола. Імператор повені

 – Мати подивилась Стоймисловi просто в очi. Мало яка iз жiнок Бiлого племенi, одружених з воiнами, наважувалась схрещувати свiй погляд з поглядом свого чоловiка.

– Мiй батько був ратаем, сином ратая, – вiдповiв той на виклик. Сказав тихо, але виразно й твердо. Його дружина була вища за нього родом. Не значно, але все ж таки вища. Їi предки ще на старiй батькiвщинi приймали пожертви на капище Матерi Куни.

– Тодi от що я тобi скажу, муже мiй, – мовила мати пiсля довгоi мовчанки. – Томирад не один на цьому свiтi княжич.

– Думай, що при дiтях кажеш, – промурмотiв тодi Стоймисл, обриваючи бесiду. Проте в Жаринки залишилось враження, що останне слово у тiй розмовi залишилось не за батьком.

З того дня вона знала, що дiлитиме ложе лише з володарем. З князем, каганом або й iмператором. Тому не вiдмовила Чоломировi. Тим бiльше що знала: таемнi коханки волостелинiв причетнi до таемниць влади не гiрше за дружин i наложниць. А таемницi влади, в свою чергу, здатнi вiдчиняти найцiкавiшi та найпотрiбнiшi брами i хвiртки свiту сього.

«Наприклад, – мiркувала Жаринка, – якби я не була княжою любкою, мене б вiддали на поталу жрецтву. Мене першою. Бо ж начальнi нашi саме вроди злякались, не чогось iншого. Поставили б мене п’ятами на розпечене залiзо (крий вiд лиха такого, Мати Куно!). Й хто зна, на яке б то воно вийшло…»

Вона знала, що батько не став би ii захищати. Втiкаючи з городища, вона прощалась лише з матiр’ю. Старий воевода за непослух жерцям мiг i до порубу доньку кинути.

Вона уявляла, як бiситься Стоймисл тепер, коли на неi впало Хорсове прокляття.

Ну й нехай собi бiситься. Син ратая. Пхе.

Їi шлях вищий за його розумiння.

От лише тi клятi болота. Мутнi мiсця, непевнi. Й тамтешнi люди пасують своему глевкому краю.

«Але Чоломир таки мае рацiю, – втiшала вона себе. – Пiвнiчнi князi та жупани, якими б вони не були, також цiнують цвiт юностi та вроду, а iхнi могитичi не такi впливовi i зарозумiлi, як той вiдьмак Пекич».

Про пiвнiчних князiв Жаринка вiдала небагато.

Чоломир, про всяк випадок, передав з нею свое усне послання до князя Молотшi, що вже зо три седмицi лiт правив болотяними землями. Письмового начерку князь зробити не наважився. Батько казав iй колись, що Молотша був данником варязьких воевод Гайдрiка i Хельга й тримав своi землi пiд важким тяглом. Мешканцям болотяних земель не було за що любити свого волостелина. У Молотшi було аж п’ять дорослих синiв, але слава про них йшла несвiтла.