Шлях Богомола. Імператор повені

Цар нахилив смолоскип i пiдпалив iй волосся. Сморiд наповнив склеп.

Амазонка мовчала.

Смолоскип спалив iй вухо, розпечена смола капала на свiжi рани, шкiра на скронi почорнiла, обвуглилась.

Амазонка тiльки хрипко дихала й напружувала вузлуватi м’язи, твердi та виразнi, немов чоловiчi. На ii шкiрi Фарнак побачив давнi зарослi рубцi та подряпини вiд зброi. Жiнка була войовницею.

– Вони нiколи нiчого не кажуть, – пiдтвердив товмач.

– Застосуйте змiй, – наказав цар i дав знак катам.

Кати розкрутили мотузки.

Четверо солдатiв тримали полонянку, не даючи iй хвицнути ката. Принесли горщик зi змiями, а дикунцi розвели ноги. Коли змiя довжиною в два лiктi влiзла до ii тiла, в амазонки почалися корчi. Їi спiвплемiнниця почала вити. Завивала вона горлом, страшно, немов через неi виходив бiль стривожених пiдземних духiв. Товмач молився. Спiмен витягнув обереги.

– Вона кличе свою богиню, – прошепотiв товмач.

– Звiдки ти знаеш? – спитав цар.

– Я чув це виття на пiвночi, у Скiфейських горах, коли був малим.

Вона закликае свою богиню до помсти.

– Яке iм’я в тоi богинi?

– Їi iм’я заборонено вимовляти. Скiфськi жiнки вкриваються чорними прищами, лише зачувши ii iм’я, – вiдповiдав товмач, не вiдводячи погляду вiд молодшоi амазонки, яка вмирала у страшних судомах. – Їi храм стоiть в очеретах на березi Танаiсу. Там приносять людськi жертви. Чоловiкiв i хлопцiв, з якими парувалися амазонки. Їм кам’яними ножами вiдрiзають фалоси i залишають зв’язаними.

Вони стiкають кров’ю перед вiвтарем, над яким височiе велетенська подоба хижоi комахи. Їхня богиня ненавидить чоловiкiв. Це могутня богиня.

– Ти знаеш ii iм’я?

Товмач заперечно хитнув головою.

Молодша амазонка коротко скрикнула й померла. Обличчя старшоi набрякло кров’ю, очi вирячилися. Виття перейшло у хрип.

Цар вiдiбрав в охоронця меч, пiдiйшов до полоненоi i вiдтяв iй голову. Всi сущi у пiдземеллi полегшено зiтхнули.

Коли вони виходили на мол, то на сходах зустрiли старого воiна, що плакав.

– Це Полемонiв брат, – прошепотiв царевi Спiмен, – напевно, Полемон помер.

Фарнак вознiс молитву до Сонцесяйного Мiтри. Вiн твердо вирiшив не виходити на битву з кочовиками до пiдходу мiдiйцiв.

«Дякую тобi, Велика Мати, – прошепотiла Арата, виринаючи з видiння. – Дякую за те, що показала менi силу i вiрнiсть мого предка, святоi войовницi Капаутаки. Я знаю, Велика Мати, що ти зробила це не випадково.