Судний день

 – Із ким воювати? Ви ж самi бачите, що поляки самi себе звоювали! Все, на що вони здатнi, то це громити монастирi i рiзати посполитих. Та православних ми в бiдi не лишимо: маемо для них документ.

– Документ?

– Царську грамоту.

– Та невже? – iронiчно перепитав iгумен.

Князь насупив брови.

– Панотче, мене вже починае нервувати ваша впертiсть. Скажiть, ви приймаете нашу допомогу чи нi?

– Ну що ж, приймаю.

– Тодi по руках.

Вони потисли один одному руки.

– Дайте нам свою надiйну людину: ми ii проiнструктуемо i вiдправимо на Украiну…

Мельхiседек зрозумiв, що це кiнець розмови, i вийшов з кабiнету.

Роздiл 4

Рання весна 1768 року

У лютому 1768 року iмператрицi таки вдалося дотиснути сейм, котрий пiд цим тиском прийняв трактат. Провокацiя вдалася: обурена шляхта почала бунтувати. У мiстечку Бар зiбралися невдоволенi, назвали короля зрадником, а себе – конфедератами. Причинами всього зла вони вважали не Росiйську державу, а загалом усiх православних, тому декотрi з них наполягали на повнiй лiквiдацii православ’я.

Скоро цей рух охопив велику територiю, тож польському королю довелося попросити допомоги в iмператрицi Катерини.

Росiйськi вiйська були вже напоготовi i лише чекали наказу. Швидким маршем вони перейшли Днiпро i рушили в напрямку Вiнницi та Бару.

У вiдповiдь на це шляхетство пiднялося ще бiльше, багато ватаг конфедератiв вдерлися на Надднiпрянщину, грабуючи православних та жорстоко розправляючись iз тими, хто чинив опiр.

C. Пекарi.

Киiвщина

Священика пiдвели двое жовнiрiв.

– То що, зрiкаешся? – запитав ротмiстр Воронович.

– Нiколи, – хриплим голосом вiдповiв панотець.

– Дайте йому ще.

Панотця потягли назад до колоди, де вже чекав iнший жовнiр з палицею.

– Це вам так не минеться! – не витримав хтось iз натовпу.

Воронович оглянувся.

Вiн стояв посерединi села, просто бiля церкви, оточений своiми людьми. З ним був ксьондз, а також його жовнiри та шляхта. Вони позганяли на майдан жителiв цього села, i тепер тi стояли, збившись у купу, та мовчки дивилися на екзекуцiю над своiм пастирем.

А той нiби вiдчував iх погляди i терпiв побоi мовчки, стиснувши зуби.

Ротмiстр Воронович перейшов на бiк конфедератiв: вони запропонували йому платню бiльшу, нiж вiн мiг заробити у вiйську. Нi, грошi тут були не головне: багато товаришiв пiшли за конфедерацiю, тож i йому треба було триматися iхнього боку. Воювати за святу вiру i Вiтчизну було обов’язком кожного шляхтича.