Судний день

Та головне – не допустити бiльше панiв на нашу землю!

Раптом Шелест засмiявся:

– А-ха-ха, – листи вiн писатиме. Та хто iх читати буде? Хто ти для них такий?

– Ми – народ! – замiсть Залiзняка вiдповiв Лусконiг.

– Отож-бо, – почав було Шелест, але Залiзняк його обiйняв за плечi.

– Заспокойся, Юзю. Послухай. Зараз маемо гарну нагоду, тож мусимо нею скористатися.

– А чи не думав ти, Максиме, що ви оцим своiм свавiллям можете Сiч пiд удар пiдставити?

– А хiба ж царицi причина потрiбна? – знову гаркнув Лусконiг.

 – Он, Гетьманщину скасувала i нi в кого дозволу не питалася! Так само i з Запорожжям буде!

– Товариство! – знову гукнув Залiзняк, перекрикуючи Кiндрата i Йосипа. – Скоро зiйде сонце, тож мусимо визначатися. Хто за повстання?

Мiсяць уже зайшов, зорi також поховалися, тож галявину перед лiсничiвкою освiтлювали тiльки смолоскипи, на котрих шипiла i скапувала смола. Запала мовчанка. Лусконiг пiдняв руку першим, за ним по хвилi – Бондаренко, Швачка i Неживий. Тодi i Залiзняк.

Мовив:

– Ми вирiшили. Раз так, брате Юзьку, то вiддай нам листи кошового…

Шелест стиснув кулаки.

– Кошовий дав тi листи менi особисто, тож можу передати iх комусь iншому лише iз його особистоi згоди…

Почувши це, Лусконiг спаленiв i вихопив пiстоля.

– Вiддай листи, собачий сину, бо тут тобi i смерть!

– Що?!

Шелест схопився за кинджал, iншi отамани кинулися iх розборонити, але раптом бахнув пострiл. Шелест схопився за груди, зловив кiлька разiв ротом повiтря, а тодi впав навколiшки.

Козаки кинулися до нього, пiдхопили пiд руки: зчинився гамiр. Шелест iще спробував щось сказати, однак вже не мiг. Стиснувши зуби i простогнавши наостанок, отаман заплющив очi.

Лусконiг залишився стояти. У його руцi все ще був пiстоль, що димiв пiсля пострiлу.

– Я не хотiв…

Переконавшись, що Шелест мертвий, Залiзняк пiдвiвся i пiдiйшов до Лусконога.

– Я не хотiв! – ще раз мовив той.

– Ти вбив товариша.

Кiндрат добре знав, що роблять на Сiчi iз убивцями.

– Бери, Максиме, шаблю. Рубай, – мовив пригнiчено.

– Я не кат. Пiд суд пiдеш. На Сiчi.

– А… Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша…

Залiзняк мовчки забрав пiстолi i шаблю Лусконога.

– Семене, Микито, вiдведiть його в монастир та запрiть у келii…

Пiшли також мовчки. Провiвши iх поглядом, Залiзняк мовив Бондаренковi, котрий залишився разом з ним:

– Шелеста треба поховати з почестями – вiн не заслужив такоi смертi.