Судний день

Та перед цим мусимо знайти листи…

Роздiл 6

Околиця Жаботина

Колись дiди i прадiди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як вiн, – панськими, а справжнiми, вiльними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дiд Іван. Левченко не мiг збагнути в своiх снах, чого вони вiд нього хочуть, чого приходять так часто i розповiдають йому всi цi дивнi iсторii. Розумiння почало приходити згодом.

Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення росiйських вiйськ.

Бойовi дii покотилися далi на захiд, однак все Киiвське воеводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброених конфедератiв, котрi перетворили цiле воеводство на дику землю. Іван спершу не мiг збагнути, чому воевода не дасть наказу об’еднати всi козацькi сотнi для вiдсiчi конфедератам. Зрозумiв лише згодом – клята полiтика. А тим часом конфедерати навiснiли все бiльше i бiльше, так що край закипiв, немов великий казан.

З iншого боку, Левченко зовсiм не зрадiв появi московських вiйськ. Йому подобалося бути козаком iз конем та шаблею, а новi порядки, якi прийдуть слiдом за москалями, могли його цього привiлею позбавити. А що москалi зроблять саме так, молодому козаковi сумнiватися не доводилося. Зараз його поважала i шляхта, i простi люди, навiть побоювалися. Дiвчата млiли вiд його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, – то самi кидалися в обiйми, тiкаючи через вiкна палацiв вiд батькiв та чоловiкiв, бажаючи скуштувати «козацькоi сили».

Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животiння простих хлопiв, почорнiлих вiд землi i роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православнi, – також було годi.

Отак, стоячи на роздорiжжi своеi душi, Левченко вилив чергову чарку горiлки у свое горло, занюхав таранею.

– Люд треба захистити вiд конфедератiв. На то ми i е козаки! – Петро Борщик, також добряче хильнувши, говорив усе голоснiше.

– Ми – козацька мiлiцiя.

А справжнi козаки – на Запорожжi, – пiдказав Левченко.

– Отож-бо. Тож мусимо не лише люд захищати, а й свого пана в сраку цiлувати…

П’яне белькотiння товариша ще бiльше дратувало Левченка, тому вiн взявся за пляшку i налив у чарки.

– Якось воно буде.

Сотник Гонта дав йому та ще трьом товаришам два днi вiдпочинку. Було б близько до хати – гайнув би. А так… Та й хто його там чекае, сироту.

– Будьмо…

Знову випив, знову занюхав.