Ворошиловград

Ми з розумiнням ставились до нашого господаря та його пiратських скарбiв, до порцелянових фiгурок Ленiна, важких виделок iз фальшивого срiбла, запилених штор, крiзь якi пробивалось, розганяючи кiмнатою пил та протяги, жовте, нiби вершкове масло, сонце. Вечорами, сидячи на кухнi, ми читали написи на стiнах, зробленi Федором Михайловичем, якiсь номери телефонiв, адреси, схеми автобусних маршрутiв, намальованi хiмiчним олiвцем просто на шпалерах, розглядали вирiзки з календарiв та фотопортрети невiдомих родичiв, пришпиленi ним до стiни кнопками. Родичi виглядали строго й урочисто, на вiдмiну вiд самого Федора Михайловича, котрий час вiд часу теж забрiдав до свого теплого гнiзда, в рипучих босонiжках i пiжонському кепарi, збирав за нами порожнi пляшки i, отримавши бабки за черговий мiсяць, зникав на подвiр'i мiж лип. Був травень, трималась тепла погода, подвiр'я заростало травою. Інодi, вночi, з вулицi заходили настороженi пари й кохались на лавцi, застеленiй старими килимками. Інодi, пiд ранок, до лавки приходили охоронцi з банку, сидiли й забивали довгi, як травневi свiтанки, косяки. Вдень забiгали вуличнi пси, обнюхували всi цi слiди любовi й заклопотано вибiгали назад – на центральнi вулицi мiста. Сонце пiдiймалось якраз над нашим будинком.

* * *

Коли я вийшов на кухню, Льолiк уже терся коло холодильника в своему костюмi – темному пiджаку, сiрiй краватцi та безрозмiрних штанях, що висiли на ньому, як прапор у тиху погоду. Я вiдкрив холодильник, дбайливо оглянув порожнi полицi.

– Привiт, – я упав на стiлець, Льолiк незадоволено сiв напроти, не випускаючи з рук пакет iз молоком. – Тут така справа, давай до брата мого з'iздимо.

– Для чого? – не зрозумiв вiн.

– Просто так. Подивитись хочу.

– А що з твоiм братом, проблеми якiсь?

– Та нi, все з ним нормально. Вiн в Амстердамi.

– Так ти в Амстердам хочеш до нього з'iздити?

– Не в Амстердам. Додому до нього. Давай на вихiдних?

– Не знаю, – завагався Льолiк, – я на вихiдних збирався машину на станцiю вiдiгнати.

– Так мiй брат i працюе на станцii. Поiхали.

– Ну, не знаю, – невпевнено вiдповiв Льолiк. – Краще поговори з ним по телефону. – І допивши все, що в нього було, додав: – Збирайся, ми вже запiзнюемось.

* * *

Удень я кiлька разiв телефонував братовi. Слухав довгi гудки. Нiхто не вiдповiдав. По обiдi зателефонував Кочi. Так само без результату. Дивно, подумав, брат може просто не брати слухавку, в нього роумiнг. Але Коча мае бути на робочому мiсцi.