Апостол черні. Книга 1

Сей заперечив головою:

«Незначна дрiбниця… на правiй руцi».

«Вона цiлком закривавлена!» – скрикнуло дiвчатко, що зайшло аж поза спину молодця, вiдкрило покалiчену руку i тепер затривоженими очима витрiщилося на нього. Та не довго. Нараз – чи пiд впливом переляку, чи раптового жалю, стягнуло з своеi шийки бiлу тоненьку хустину, якою обв’язала ii матiр вiд «пороху» i можливоi простуди вечером в поворотi, i подала Юлiяновi, аби хоч накрити бiдну руку.

«Перев’яжи нею руку свою, – упiмнув душпастир. – Видиш, яке нещастя?»

Але вона не зволила.

Надмiрно окровавлена рука завдала iй стiльки переполоху, що вона боялася ii доторкнутися.

Тодi зробив це о. Захарiй. Молодець подякував.

«Тепер вже пiду, – сказав з полегшою. – Я йшов до гiмназii – але… я справдi вже мушу йти, – додав, коли о. Захарiй всунув його лiву руку в свою з намiром заопiкуватися ним. – Я надобре спiзнився».

Сказавши це, вiн витягнув квапно руку, пiдняв свiй капелюх з землi, де лежав тут запорошений i потоптаний копитами, зiбрав книжки i поступив вперед.

Але о. Захарiй заступив йому дорогу, виявив поновно свое занепокоення i тривогу, що вiн, може, бiльше ушкоджений, як признав.

«Нi. Це справдi лиш рука потерпiла. Йому гiрше шкода часу, як руки. Через сильне здержування коня кантарою пiд бородою, i ще бiльше через дике, вперте вишарпування голови, з його руки здерлася шкiра з долонi».

Конi могли його копитами добре покалiчити. «Били, правда, але не покалiчили. Вiн це знае. Не навчений собою возитися. Прикре для нього лише те, що не зможе через кiлька день писати…» – вiдповiв.

По обличчю душпастиря перебiг вираз зчудування i переляку, але вiн не сказав нiчого, лиш по хвилi спитав майже суворо:

«Як ви могли так не розважно кидатися чужим бiсам назустрiч? Вони могли вам костi поломити!»

Юлiян усмiхнувся ледве помiтно.

«Що ж, – вiдповiв, – чи мав я ждати, аж вони фiру рознесуть i покалiчать нас i…» – тут урвав. Його очi майнули мимоходом по молодiм дiвчатi, що стояло мовчки i дивилося з великими надслухуючими очима з блiдого личка на вiдважного молодця.

О. Захарiй похитав головою i поклепав його по раменi. «Я вiддячуся вам», – сказав. Але Юлiян не обiзвався. Пiдсунувши згуртованi книжки квапно пiд паху, вiн легко вклонився. Послiднi слова о. Захарiя його прикро вразили.

«Як ваше назвисько, молодче? Ви ученик – кажете?»

«Так. Вищоi гiмназii».

«А ваше назвисько?»

«Юлiян Цезаревич».

Душпастир пiдсунув брови вгору i його обличчя роз’яснилося.