Відрубність Галичини

«Dziennik Polski» назвав проект ««Deutsche Zeitung» голосом сирени i рiшучо вiдкинув предложений союз, буцiмто лише тому, аби пiдняти дальшу боротьбу «за нашi i наших союзникiв чехiв справедливi та природнi права». За якi власне «нашi» права «Dziennik» бажае пiдняти дальшу боротьбу, про се вiн не згадуе нiчого, але те гаряче обставання за слов’янською iдеею того самого органу, якого фейлетонiст Ян Лям так часто висмiював ту iдею як донкiхотство на непотрiбний романтизм, могло би видатися трохи дивним.

Вияснюе подекуди сю загадку ряд точок, покладений редакцiею в серединi цитату зi статтi «Deutsche Zeitung», наведеноi в ньому. На втiху та поучення своiх читачiв редакцiя задумала первiсно подати iм у перекладi кiлька уступiв многоважноi статтi «Deutsche Zeitung», i запитувала ось що: «В Галичинi, як тепер стоять речi, публiчна опiнiя не значить нiчого. Кiлька тисяч шляхти (? Ред. Dz. Р.) рiшають про все так само, як за часiв Речi Посполитоi, iх iнтерес вимагае того, аби вдержати отвором дорогу, що веде iх до гонорiв та урядiв… Поки тi пани згодяться на виборення для Галичини становища коштом своiх особистих прав, пропливе багато води в Вiслi!»

Прочитавши сей уступ я думав зразу, що виточкуване мiсце сконфiскувала прокураторiя, або щонайменше воно мiстило щось таке, за що редакцiя могла боятися конфiскати.

Я здивувався, прочитавши те саме мiсце в «Kurjerze Lwowskim» та в «Slowie», де сей уступ виглядае ось як: «Прикладом сього граф Водзiцький. Яким правом той Водзiцький, стоячи на чолi товариства гiрничоi експлуатацii, визискуе багатства Каринтii та Стирii i враз зi своiми протегованими побирае величезнi пенсii та тантiеми, коли рiвночасно акцiонарi з цiлого того iнтересу не мають зовсiм нiяких доходiв?» Таке те виточкуване мiсце! Чому редакцiя «Dz. Р.» пропустила його в своiм цитатi? Тому, що воно б’е в найболючiшу точку i вiдкривае цiлий секрет «консерватизму» та слов’янофiльства не лише самого «Dz. Р.», але також i тих сфер, що пiдпирають його i стоять, мабуть, у близькiм зв’язку з гр. Водзiцьким. Але гр. Водзiцький важний тут не як особа, а тiльки як тип, як часть системи, як один iз найвиднiших плодiв самолюбноi класовоi полiтики нашоi шляхти, що зреклася всiх ширших думок i програм, аби тiльки спекти свою печеню.