Сіддхартха. Паломництво до країни сходу

В розширених очах спалахували гарячi марева, на висохлих пальцях рук повиростали довгi нiгтi, а на пiдборiддi – суха, скуйовджена борода. Крижаним робився в Сiддхартхи погляд, коли вiн бачив жiнок; губи його зневажливо кривилися, коли вiн проходив через якесь мiсто з гарно вбраними людьми. Сiддхартха дививсь, як торгують торговцi, як вирушають на полювання вельможi, як родичi оплакують покiйникiв, як пропонують себе повii, як дбають про хворих цiлителi, як проповiдники визначають день, коли слiд засiвати поле, як любляться закоханi, як матерi годують дiтей, – i нiщо з цього не було гiдне його погляду, все це була лжа, все смердiло, смердiло лжею, все було показне – i глузд, i щастя, i краса, у всьому крився тлiн.

Свiт вiдгонив гiркотою. Життя було мукою.

Одну мету мав Сiддхартха, одну-едину: всього позбутись. Позбутися спраги, позбутися бажань, позбутися мрiй, позбутися радощiв i страждань. Умерти для самого себе, перестати бути власним «я», знайти спорожнiлому серцю мир i спокiй, у самозречних роздумах вiдкритися чудовi.

Ось чого прагнув Сiддхартха. Коли власне «я» буде цiлком подолане й умре, коли змовкнуть у серцi всi порухи й пристрастi, тодi мае прокинутись заповiтне в людському ествi, найпотаемнiше, що вже перестало бути власним «я», – прокинеться велика таiна.

Мовчки стояв Сiддхартха пiд лавиною спекотного сонця, вiд болю палаючи i вiд спраги, стояв доти, аж доки перестав вiдчувати i бiль, i спрагу. Мовчки стояв вiн у дощову пору, i вода стiкала з чуба на закляклi плечi, на закляклi клуби й ноги, i стояв так покутник, поки плечi та ноги переставали вже клякнути, поки вони нiмiли, поки iх вiдбирало.

Мовчки сидiв вiн, iзгорбившись, у колючому тернику, i тiло його горiло, i з нього капала кров, з виразок сочився гнiй, а Сiддхартха затято терпiв, терпiв i сидiв, поки переставала виступати кров, поки йому вже нiщо не кололо, нiщо не пекло.

Сiддхартха сидiв випроставшись i вчився дихати ощадливо, вчився дихати якомога рiдше, вчився затримувати подих зовсiм. Вiн учився уповiльнювати дихання, а потiм i серцебиття, вчився стишувати удари серця, поки воно починало битись чимдалi рiдше i майже спинялося.

У старшого з аскетiв Сiддхартха вчився самозречення, вчився по-новому, по-саманському, самозаглиблення. Пролетить над бамбуковим лiсом чапля – i Сiддхартха вiзьме ii в душу, i вже й сам лине над лiсами та горами, сам уже чапля, i ковтае рибу, й голодуе чаплиним голодом, i скрикуе чаплиним криком, i вмирае чаплиною смертю.