Професор Вільчур

Знахар…

Професор Єжи Добранецький був першим i единим, хто впiзнав у ньому свого колишнього керiвника i вчителя, професора Рафала Вiльчура, пiсля зникнення якого протягом кiльканадцятьох рокiв вiн поступово, але впевнено займав, здобував та досягав його становища в науцi, лiкарськiй практицi й життi.

Чи мав вiн право тодi приховати свое вiдкриття, чи мав право засудити Вiльчура на подальше iснування в бiдностi та несвiдомостi того, ким вiн е, незнання свого прiзвища, титулiв, походження?.

. Сьогоднi професор Добранецький не хотiв думати про це. Вiн знав одне: той пам’ятний день три роки тому став прокляттям його життя.

Рафал Вiльчур легко вилiкувався вiд багаторiчноi амнезii. Пам’ять свою вiн вiдновив так само швидко, як i втратив, а з пам’яттю повернув усе, що було його свiтом до трагiчного випадку. Вiн повернувся на свою кафедру, причому Добранецький отримав другорядну посаду, взяв на себе керiвництво лiкарнi та унiверситетськоi хiрургiчноi клiнiки, а його гучне вiднайдення зробило його ще бiльш вiдомим.

Слава, грошi, вiдзнаки…

Ось i сьогоднi знову вимагали вiд Добранецького добровiльно вiдмовитися вiд посади голови профспiлки i запропонувати кандидатуру Вiльчура, який може розраховувати на одноголосну пiдтримку. Так, вони всi вважають це цiлком зрозумiлим. Вони – це колеги, вони – це всi пацiенти, вони – це студенти медичного факультету. Для них всiх само собою зрозумiло, що першiсть належить Вiльчуровi. І, зрештою, вiн сам, Єжи Добранецький, щойно сказав дружинi, що й вiн так вважае.

Але це – неправда.

У ньому все бунтувало проти реальностi, проти необхiдностi постiйно вiдмовлятися вiд набутих посад. Що бiльше невдачi гнули його до землi, то сильнiше i сильнiше зростав його гнiв, розпач i ненависть. І тому вiн боявся розмов з Нiною про це. Вiн боявся, щоб вiд ii пристрасного i нестримного характеру iскра вибуху не перенеслася на накопиченi в ньому поклади бунту.

І iх було все бiльше й бiльше.

Сьогоднi Нiна вперше сказала йому чiтко, сказала безжально, що не мае за що забрати шубу. Хоча у неi iх було багато, спокiйно могла б обiйтись без новоi, але ii слова прозвучали як ляпас по обличчю. Зрештою, вiн пишався тим, що нiколи нi в чому iй не вiдмовляв, що засипав ii дорогими подарунками, що для неi купив цей палацик на вулицi Фраскатi, що для неi тримав численну прислугу, розкiшнi автомобiлi, що для неi влаштовував чудовi вечiрки.