Професор Вільчур

Знищити Вiльчура означало знищити його славу, означало знищити вiру пацiентiв у непогрiшимiсть його дiагнозу, в твердiсть його руки.

Добранецький пiдвiвся i почав ходити кiмнатою. Були й iншi способи. Крутитися, як мураха, а скорiше рити, як крiт, пiдривати цю вiру, використовуючи тi слабкостi, якi залишилися у Вiльчура з часiв його амнезii. Тiльки Добранецький гребував такими засобами боротьби. Знав, що Вiльчур зi свого знахарського перiоду зберiг особливу любов до рiзного виду трав i рiзноi мазi сумнiвноi цiнностi, вiн також знав, що тi примiтивнi засоби не можуть завдати шкоди хворим, i не схвалював поведiнки Нiни, яка використовувала найменшу нагоду, щоб висмiяти це знахарство i вживати всю свою чарiвнiсть, щоб заразити власною iронiею рiзних молодих лiкарiв, якi бували в iхньому домi.

Агiтацiя проти Вiльчура, яку вона проводила таким способом, давала незначнi результати. Численнi анекдоти почали кружляти у лiкарнях i клiнiках, i коли доходили до нього, Добранецький упiзнавав злий жарт своеi дружини.

Лiкарський молодняк з властивим для свого вiку несприйняттям усього, що не дихае сучаснiстю, охоче пiдхоплював цi iронiчнi нотки, щоб пiднести власне значення через применшення престижу визнаного майстра. Також iнодi траплялося, що саме такi людцi категорично радили своiм пацiентам не запрошувати на консилiум Вiльчура, але це бувало рiдко.

Кiлька тижнiв тому в декiлькох варшавських газетах з’явилися згадки та колонки з використанням анекдотичного матерiалу.

Хоча iм’я Вiльчура там не називали, кожен мiг легко здогадатися, про кого йшлося. Добранецький також звинуватив Нiну в авторствi цих речей. Останнiм часом вiн калька разiв зустрiчав у них вдома кiлькох журналiстiв, якi нiколи ранiше у них не бували. Раптове зацiкавлення Нiни людьми з преси не могло пройти повз увагу Добранецького.

Усi цi дii Нiни викликали у нього не тiльки огиду. Це також викликало в нього сумне переконання у безсиллi цих половинчастих заходiв у боротьбi за iснування.

– Знищ його, – сказала вона, – якщо я тобi дорога…

Добранецький прикусив губу i зупинився бiля вiкна. Крiзь голе вiття осiннiх дерев просвiчувалися густi бiлi вогники лiхтарiв, якi ставали дедалi яскравiшими у темрявi, яка згущувалась. Далеке мiсто монотонно гуло. Неподалiк на мокрому асфальтi зашурхотiли шини, i перед дверима палацику зупинилася машина.

Першi гостi. Слiд було перевдягнутися.

Роздiл II

Професор Вiльчур на мить замовк.