Професор Вільчур

– Що ж я можу вам сказати з цього приводу… Нiчого серйозного. Наскiльки менi вiдомо зi звiту моiх мiланських колег, операцiя буде легкою i навiть немае ризику якихось тривiальних наслiдкiв.

– Однак, пане професоре, це операцiя на горлi, яке приносить кiлька мiльйонiв злотих на рiк. Ну й популярнiсть Доната. Пане професоре, ви розумiете, що ця операцiя – сьогоднi найцiкавiша подiя не лише у Варшавi, а й у всiй Європi, та навiть у всьому свiтi. Усе, що ви б хотiли сказати нам про неi, завжди буде сенсацiею.

– Ну гаразд, – погодився Вiльчур.

 – Мушу вже iхати в клiнiку i дорогою надам вам усю iнформацiю.

Великий чорний лiмузин професора чекав унизу. Вони сiли в нього, i поки машина рухалася багатолюдними вулицями, журналiсти ретельно записували у своiх нотатниках аргументи Вiльчура.

Через свою зайнятiсть професор лише зараз усвiдомив, що в цей день до його клiнiки справдi будуть зверненi мiльйони очей шанувальникiв великого спiвака. Доктор Люцiя Канська вже вчора йому говорила, що вся польська преса з великим задоволенням вiдзначала новину про рiшення Доната, який, не довiряючи iталiйським, французьким та нiмецьким хiрургам, вирiшив доручити операцiю на горлi саме йому, професоровi Вiльчуру, i тому вирiшив здiйснити далеку подорож до Варшави.

З описiв та фотографiй виходило, що ця операцiя мала б пройти легко й без ускладнень. Вiльчур не мiг не дивуватися побоюванням спiвака, для якого голос був усiм сенсом iснування, а незначна невпевненiсть руки хiрурга пiд час операцii позбавила б його слави та колосальних доходiв.

Приiхавши в клiнiку, Вiльчур помiтив, що тут також пануе збудження. Насамперед в очiкуваннi на приiзд спiвака перед воротами зiбралася величезна юрба. У холi та коридорах був великий рух. Вiльчур попрощався з журналiстами i по дорозi до свого кабiнету ще зазирнув до кiмнати чергового лiкаря. Вiн застав тут медсестру i поцiкавився:

– Хто сьогоднi чергуе?

– Доктор Канська, пане професоре.

Вiн кивнув головою:

– Це добре.

У себе в кабiнетi вiн побачив професора Добранецького, який щось обговорював з молодим Кольським.

Обидва були збудженi розмовою, але замовкли, коли увiйшов Вiльчур. Вони привiталися, пiсля чого Кольський коротко й по-дiловому розповiв Вiльчуровi про стан здоров’я кiлькох пацiентiв i закiнчив так:

– Пане професоре, iнженера Лiнгiса ви мали самi сьогоднi оглянути. Панi Лясковська i пан Римський також просили, щоб пан професор iх особисто вiдвiдав. Це все на третьому поверсi.