Професор Вільчур

Той бiдака, якого ввечерi привезли з розтрощеним тазом, зранку дiстав внутрiшнiй крововилив i перебувае в агонii. Здаеться, що йому вже бiльше нiчого не допоможе.

– Дякую, пане-колего, – вiдповiв Вiльчур i, глянувши на годинник, додав: – Спершу я повинен подивитися горло Доната. Чи маленька операцiйна готова?

– Так, пане професоре.

– Велику ви, пане-колего, займете на добрих чотири години, чи не так? – Вiльчур звернувся до Добранецького. – Я був би радий, якби вам вдалося його врятувати.

Добранецький знизав плечима.

– Цiлком безнадiйна справа. Один шанс на сотню.

Поки Вiльчур надягав халат, пiд вiкнами щораз голоснiше лунали вигуки. Лiкарi обмiнялися посмiшками. Вони порозумiлися без слiв. Але Кольський зауважив:

– Усе ж люди цiнують мистецтво бiльше, нiж здоров’я. Нiкому б з нас нiхто б не зробив таких овацiй.

– Ви забуваете, колего, про професора Вiльчура та його популярнiсть, – легенько докинув Добранецький.

– Ця популярнiсть полягае не в тому, що я лiкар, а в тому, що я був пацiентом, – вiдповiв Вiльчур i вийшов з кабiнету.

Вiдразу за ним вийшов Кольський.

Добранецький важко опустився у фотель. Його зосереджене обличчя нiби застигло. За мить вiн натиснув дзвiнок. Увiйшла медсестра.

– У якiй палатi розмiстили Доната? – коротко запитав вiн.

– У чотирнадцятiй, пане професоре.

– Моя операцiя о першiй?.. Будь ласка, переконайтеся, що доктора Бернацького повiдомлено. Дякую, панi.

Коли медсестра вийшла, Добранецький пiдвiвся i подивився на годинник. Почекав пiвгодини, а потiм пiшов.

На другий поверх вели широкi мармуровi сходи. Палата номер чотирнадцять була бiля них. Вiн постукав i увiйшов. Медсестра допомагала перевдягатися Донатовi. Побачивши Добранецького, вiн весело вигукнув:

– О, професоре! Як менi приемно вас бачити. Будете мене сьогоднi дорiзати.

– Добрий день, маестро. Чудово виглядаете, – Добранецький затримав руку спiвака у своiй, – але навiщо ви використовуете множину? Ви чiтко вимагали, щоб вас оперував Вiльчур. Ви втратили довiру, шановний маестро, до свого колишнього лiкаря.

– Я маю до вас повну довiру, пане професоре, – вимушено засмiявся Донат.

– Дайте спокiй цим справам, – вiльним тоном вiдповiв Добранецький. – Розкажiть менi, що з вами сталося, та не про вашi мистецькi успiхи, бо цим преса аж гуде, а про вашi приватнi iсторii. Ви все ще так безконтрольно насолоджуетесь своiми любовними успiхами?

Донат щиро засмiявся:

– Але ж цього нiколи не забагато! – Його очi загорiлися.