Трагедія Трояндової алеї. Єврейські історії

Це була Джессiка, молодша дочка Маркуса. У них обох були вiдчиненi вiкна, тому що надворi був серпень, i м’який лiтнiй вiтерець пробрався навiть на Трояндову алею. Так сталося, що Джессiка мимохiдь поглянула й зауважила, що гарне, злегка блiде обличчя Баруха вiдiрвалося вiд шкiряноi палiтурки, i вiн дивився крiзь горщики з квiтами на ii бiлу шию, ii бiляве волосся, маленький носик, коли вона нахилялася над оксамитом чи шовком, що мерехтiв на ii колiнах.

У Джессiки була маленька подруга, чудова бiла кiшка на iм’я Мiмi, яка спала на пiдвiконнi, коли дiвчина працювала.

Одного вечора при мiсячному сяйвi кiшка гуляла дахом, i, оскiльки два жолоби, що видавалися надвiр у формi голiв дракона i, здавалося, дивилися одне одному в очi, утворювали своерiдний дивовижний мiст, вона тихенько пiдкралася i несподiвано зазирнула у вiкно Баруха. Вiн витратив на неi всi своi лестощi, i пiсля того, як вiн одного разу погладив бiле хутро подруги Джессiки, Мiмi стала його подругою також. Барух зiрвав троянду з куща, який рiс бiля його вiкна, прикрiпив ii до синьоi оксамитовоi стрiчки на шиi Мiмi, i остання якнайкраще виконала свою делiкатну мiсiю.

Наступного ранку Барух побачив свою троянду на грудях Джессiки.

Кiлька днiв по тому Мiмi в такий само спосiб принесла йому закладку, яку Джессiка вишила для студента.

Це додало йому смiливостi накидати кiлька рядкiв на рожевому паперi та довiрити iх маленькому посланцю. Наступного дня Мiмi принесла чудову вiдповiдь. Це привело до невинного i водночас конфiденцiйного листування, i дiти двох ворожих родин познайомилися i покохали одне одного, не промовивши нi слова.

Але листя почало опадати, настав сезон дощiв, i за дощами випав снiг. Узимку вiкна мусили залишатися зачиненими, i маленький посланець теж не з’являвся.

Але кохання винахiдливе. Джесciка подихом утворила на шибцi прозоре коло, щоб крiзь морознi квiти бачити Баруха, а вiн розтопив кригу за допомогою диму вiд люльки. Мова знакiв i квiтiв замiнила листування.

Сонячний промiнець потрапив у маленький голландський провулок, i посеред криги розквiтнули троянди Шарона.

Одного разу трапилося дещо жахливе. Гонiгман покликав Маркуса, поруч з яким його шурин Левi вимiрював чотири лiктi оксамиту:

– Ти знаеш, що Венецiя – еврейське мiсто?

– Ти завжди знаеш бiльше, нiж iншi, – вiдповiв Маркус.

– Так, – сказав Гонiгман, – тому що там е площа Сан-Марко i два крилатих леви.

Це було вже занадто.