Трагедія Трояндової алеї. Єврейські історії

Чимало хлопцiв у невеличкому молдавському мiстечку поглядали на маленьку струнку Кiттен, але хто мiг подумати про те, щоб взяти ii за дружину? Заможний парубок та його батьки волiли лише багатоi нареченоi. Отже, батько i мати втратили надiю видати замiж свою крихiтку.

А проте Кiттен нiколи було думати про чоловiка, ii единою мрiею було хутро. Не дорогоцiнне, як у гарних дружин бояр, нi, звичайнiсiнька кацавейка, облямована кролячим хутром. Кiттен нервувала, коли взимку працювала в крамничцi, ii трясло вiд морозу, i навiть влiтку вона iнодi тремтiла, i тому iй здавалося, що найбiльшим блаженством е сховатися в м’якому, теплому хутрi.

Одного вечора, коли вона сидiла в маленькiй крамничцi з позолоченим карнизом, яка була забита всiлякими речами, аж раптом туди увiйшов маленький довгобородий чоловiк. Вiн привiтався з усмiшкою i запропонував iй поворожити. Це був Чес Мессiнг, який володiв хохма даат та заробляв собi на життя пророкуванням.

Кiттен подякувала. Вона не могла нiчого витратити на таку марну рiч.

Але Чес не здавався.

– Дайте менi банку з берези, – сказав вiн, – i менi буде достатньо.

– Добре, – вона простягнула йому банку, i вiн узяв ii руку.

– Щастя! – вигукнув вiн, – яке щастя! Невдовзi ти станеш заможною, ще якою заможною! І чоловiк, який чоловiк!

Кiттен недовiрливо усмiхнулася, але не минуло й тижня, як Бар, сват iз Ясс, приiхав до Шави Левi. Побачивши його дочку та поговоривши з нею, вiн мовив:

– Дiвчина гарненька, розумна i добра. Заможний Пасхалес шукае таку дружину для свого сина.

Це велика родина, якiй немае рiвних у всьому королiвствi. Наречена мусить бути з колiна Левi, i Бог допомiг менi знайти цю дiвчину, таку чарiвну i такого шляхетного походження.

Кiлька днiв по тому юний Модрух Пасхалес iз Баром приiхали на заручини, через мiсяць вiдбулося весiлля, i наступного дня Кiттен переiхала як господиня до будинку свого чоловiка в Яссах.

Вона вважала, що iй усе сниться, i боялася, що прокинеться будь-якоi митi. Але нi, вона не спала.

Пожадливiсть, яку вона вiдчула вперше, коли прослинула у велике хутро, що iй подарував чоловiк, вона вiдчувала i коли сидiла в м’яких шкурах у залiзничному купе, i коли iхала у вiзку вулицями Ясс поруч iз Модрухом. Конi були запряженi справжнi, вона не соромилася, i мармуровi сходи в маленькому палацi не провалилися, коли вона пiдiймалася ними. Нi, це iй не снилося, щастя, яке напророчив Чес Мессiнг, було справжнiм, вона могла схопити його руками.