Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

А тодi ми вчилися на першому курсi, всiх цих комплiкацiй ще не було, i я з пiететом i розчуленням згадую той единий рiк нашоi найщирiшоi дружби, коли нiхто нi вiд кого не був залежний, нiхто нi вiд кого не був вищий – обидва вчились по-справжньому, до самозабуття, обидва спiвали в одному хорi, брали участь в одному драмгуртку (вiн грав Назара, а я Гната); я мешкав тодi на вигiднiй квартирi у професора Миколи Колесси, i до мене iз своiх гуртожиткiв приходили на кулешу з бриндзою Дмитро i збiлований волиняк-фронтовик Іван Денисюк – нинi популярний професор Львiвського унiверситету; обидва ми ходили на забави i закохувалися щоразу в iншу дiвчину; ми брали з собою на танцi скромного, встиддивого i гiрше за нас одягнутого Івана Денисюка, де вiн – книжкова моль! – ховався за колонами у вестибулi й крадькома пiдчитував Еврiпiда з хрестоматii античноi лiтератури: ми обидва з Дмитром потаемно один вiд одного писали вiршi – вiн на гуцульськi, а я на бiблiйнi теми…

Не знаю, кому iз кафедральних свiтил звiрявся Павличко зi своiми поезiями, а я, нiчтоже сумняшеся, вислав поштою своi вiршi й листа самому академiковi Возняку, якi вiн з властивою йому педантичнiстю переписав i копii передав, на мiй встид, скептиковi професору Рудницькому, а оригiнал залишив у своему архiвi.

Минув перший рiк нашого навчання в унiверситетi – в бурхливих поривах, лiтературних дискусiях i шепотливих полiтичних розмовах, а менi ще додавалася завзята i безнадiйна боротьба з кар’еристом «Панчишиним», котрий у своiй вiрнопiдданськiй пильностi виявляв на зборах «контрикiв», якi ходили у вишиваних сорочках, у днi релiгiйних свят приходили на лекцii в кращiй, нiж у будень, одежi, водили хороводи на гаiвках бiля церкви Юра, до сьомого поту витанцьовували на забавах у Першiй школi, де грав джаз «Не журись» i збиралася лише мiсцева молодь; якi вивчали самотужки англiйську мову (для чого iм англiйська мова, це не випадково!), якi – а мiж ними першими були Сергiй Пущик, Іван Денисюк i я – виходили за трибуну, викривали кар’ериста i привселюдно глузували з нього за його полiтичнi бздури: «Панчишин» якось оголосив, що трамваi i мiлiцейськi машини у Львовi вифарбуванi у нацiоналiстичнi кольори… І що гадаете: не минуло багато часу як спочатку трамваi, а потiм мiлiцейськi машини стали iз синьо-жовтих однотонними.