Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Все тодi було наше, i ми були всесильнi, мов боги.

До центру Жаб’я, над Черемош, прибились аж на третiй день. Ми мали у своiх кишенях по п’ятдесят карбованцiв, тих прастарих грошей iз своiх стипендiй, i завернули iх додому: з нас не брали гуцули плати нi за iжу, нi за ночiвлю, от хiба що старий та немiчний газда попросив дужих хлопцiв нарiзати й наколоти дров. Нам спiвали пiснi молодицi, дiди розказували легенди, ми все те записували i йшли нетрями далi, поки в самому Жаб’i нас не затримали енкаведистськi патрулi й замкнули на пiвдня у пiдвалi сiльради.

Вони кудись там дзвонили, з’ясовували, хто ми, а потiм наказали швидко «змотуватись» iз прикордонноi зони.

Саме сплавляли дараби по Черемошу. Ми з Дмитром зайшли по пояс у воду, вчепились за останнiй плiт i так добрались до Криворiвнi, а звiдти через Франкову гору подались у бiк Брустор.

Тут на нас чекала смерть. Не встигли ми видряпатись на пологий хребет, як з маленькоi хмарки, що вмить набухла, як це часто бувае в горах, впала злива, а потiм вдарив град величиною у волоський горiх; полонина враз укрилася льодяною жорствою, ми йшли, застрягаючи у нiй по кiстки, промокли до нитки, а довкола – жодноi хати! Йти ставало дедалi тяжче, ми вже падали з нiг, а град з дощем не вгавав, довкруж стало темно, ми вже йшли навмання i просто-таки наткнулися на пастушу колибу, замкнену на колодку, тiльки дверцi на стриху були вiдхиленi.

Я видряпався Дмитровi на плечi, щоб залiзти наверх, а потiм подати йому руку, i схопився рукою за щось холодне, залiзне.

Був це автомат ППШ, затиснутий мiж чобiтьми, я ще встиг побачити заросле чоловiче обличчя на сiнi, чоловiк мав заплющенi очi, вiн мiцно спав, – i я зрозумiв: криiвка!

Я знав, що за викриття криiвки – смерть. Притьмом зiскочив униз, схопив Дмитра за руку, i ми помчались навмання, наслухаючи пострiлiв. Бiгли, поки не звалились з утоми у якомусь яру.

Того ж лiта приблизно в такiй ситуацii загинув наш однокласник з Космача Василь Середжук…

Так хотiв Бог: ми мали жити. Може, тому сьогоднi вельми тяжкою працею вiдплачуемося за життя.

А подорож у гори… Нас з Дмитром багато чого нинi еднае, але та подорож, коли ми вирушали на пошуки Храму своiх душ, не мала нi крихти ганджу, i залишилась вона в нас найкращою згадкою пiд час гутiрок, чистим моментом побратимства, на сторожi якого стояли тодi поезiя i смерть.

Тепер – про consilium abendi.

«Ми разом не будемо закiнчувати унiверситету», – сказав якось вiдверто-погрозливо «Панчишин».