Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

Новаторка у прозi, сама чужi новацii не завжди сприймала, i прикро не раз було Нiнi Бiчуi, яку Ірина Вiльде називала донею i водночас зiзнавалася, що не вмiе читати ii творiв.

Не можу пробачити iй змарксищення знаменитоi епопеi «Сестри Рiчинськi» – як те все тепер вiдредагувати?

Але й не мiг я натiшитися ii пожадливiстю до життя: де тiльки ii не носило! То Японiя, то Америка, то Коломия, то Москва… Ну, а що б ви сказали на те, що одного разу, вибравшись iз своею мамою на весiлля до ii далекоi родини в селi Микитинцях на Косiвщинi – у той глухий закуток за рiчкою Пiстинькою, через яку треба було вмiти перейти хисткою кладкою i не запаморочитись, – побачив я за весiльним столом на чiльному мiсцi свою «нанашку»!

«Хлопцi, кудись поiдемо! Виберемося в гори на санки! Поiдемо бригадою в рiднi села, i по тому, як нас там будуть приймати, дiзнаемося, хто ми е! Хлопцi, скiльки я можу бути мiж вами наймолодшою?»

А на моiх сорок рокiв вона принесла в подарунок свiй п’ятитомник з таким автографом: «Може й таке бути, що цi книжки, Романе, переживуть твое й мое життя.

Хай тодi знають нащадки, що нас з тобою в’язала козацька приязнь – нiжна i сувора».

Тож, напевно, зможете, дорогi читачi, уявити мiй бiль, коли настав такий страшний i несправедливий час, що Ірина Вiльде мене не впiзнала, i навiть мое прiзвище нiчого для неi бiльш не означало…

Постать Вiльде буде присутня у моiх спогадах весь час. Хай буде благословенне ii iм’я.

1961 року я перебрався зi Щирця до Львова. Довго не зустрiчав однодумцiв, i мене загрозливо засмоктувала чужа компанiя. Я зблизився з Петром Козланюком, але ж його «собутильниками» були Романченки i йому потрiбнi графомани, що плазували перед «вуйком» i тiкали вiд нього й доносили кому треба, коли вiн, сп’янiвши, затягував стрiлецькоi «Вернуться ще тii стрiльцi сiчовii, задрижить тодi Варшава!».

Любив я Юрiя Мельничука: вiн так багато зробив для мене, публiкуючи i всюди рекламуючи моi писання.

Але не мiг Юрко стати моiм другом – адже все свое коротке творче життя змарнував на блюзнiрськi памфлети, в яких очорнював iсторiю Галичини i ii стражденний народ. Не знаю, в iм’я чого робила це така талановита i вродлива людина. А задля кар’ери – бiльш нiчого.

Тарас Мигаль, мiй земляк i приятель, робив таке саме не задля кар’ери: через свою вiдданiсть Вакху жодного вивищення вiн здобути не мiг.