Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

– Годi, – вихопилося нарештi в нього, – годi, Алiно, не кажи такого! Дама закохана в мене? Що за дурнi, безглуздi вигадки!

– Гм, – озвалася стара, – а якщо нi, то чого ж вона так тяжко зiтхала, чого так жалiбно лебедiла: «Нi, мiй любий Перегрiнусе, мiй милий друже, ти не будеш, не зможеш бути такий жорстокий зi мною! Я знов побачу тебе i раюватиму з тобою!» І нашого старого пана Сваммера, вiдколи вона з’явилася, наче хто пiдмiнив. Чи я ранiше дiставала вiд нього коли хоч крейцер, крiм кроненталера на Рiздво? А сьогоднi вранцi, в завдаток за тi послуги, що я робитиму дамi, вiн дав менi цього прегарного блискучого червiнця, та ще й ласкаво усмiхнувся, – я нiколи не бачила, щоб вiн так усмiхався.

Нi, щось тут е. А що, коли пан Сваммер хоче бути у вас сватом, пане Тисе?

І стара знов почала змальовувати красу i добру вдачу незнайомоi дами так захоплено, такими словами, що iх аж дивно було чути з уст жiнки, яка вже вiджила свiй вiк. Нарештi Перегрiнус не витримав, схопився, весь палаючи, i нестямно вигукнув:

– Хай буде, що буде… Бiжу, бiжу до шпарки вiд ключа!

Дарма застерiгав його майстер Блоха, що тим часом стрибнув на краватку закоханого Перегрiнуса i сховався в котрiйсь ii складцi.

Перегрiнус не чув його голосу, i майстер Блоха узнав те, що мав би знати давно, а саме: що краще мати справу з найупертiшою людиною, анiж iз закоханим.

Справдi, дама й досi лежала па канапi в такiй самiй позi, як розповiдала стара, i Перегрiнусовi здалося, що нiяка людська мова не спроможна вiддати словами тi небеснi чари, якi випромiнювала вся ii чудесна iстота.

Вбрання ii, дiйсно з срiблястоi тафти, оздоблене дивним барвистим вишиванням, мало якийсь фантастичний крiй: дуже можливо, що саме в такому неглiже була принцеса Гамагея у Фамагустi, коли ii зацiлував до смертi лихий принц п’явок. Принаймнi те вбрання було таке гарне i таке неймовiрно чудне, що взiрець його, здавалось, не мiг виникнути нi в головi найгенiальнiшого театрального кравця, нi в уявi найкращоi модистки.

– Так, це вона, це принцеса Гамагея! – промурмотiв Перегрiнус, весь тремтячи вiд солодкоi втiхи i палкого бажання.

– Перегрiнусе, мiй Перегрiнусе! – нiби вчувши його, зiтхнула красуня.

Коли до Перегрiнуса Тиса долинуло те зiтхання, вiн зовсiм знетямився з пристрастi, i тiльки якийсь невиразний страх, пiдiрвавши його рiшучiсть, не дав йому виламати дверi й кинутись до нiг своему ангеловi.