Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

Ласкавий читач знае вже, яку неземну вроду мала Дертье Ельвердiнк, яка вона була чарiвно знадлива. Видавець може засвiдчити, що коли вiн також заглянув у шпарку й побачив маленьку Дертье в ii фантастичнiй сукенцi з срiблястоi тафти, то бiльше нiчого не мiг сказати, крiм того, що вона справдi дуже приемна, мила лялечка.

Та оскiльки кожен юнак уперше закохуеться не iнакше, як у неземну iстоту, в ангела, якому немае рiвного на землi, то дозволимо й пановi Перегрiнусу вважати Дертье Ельвердiнк за таке саме чарiвне, неземне створiння.

– Опануйте себе, згадайте про вашу обiцянку, дорогий пане Перегрiнусе Тисе! Ви ж казали, що нiколи бiльше не захочете бачити спокусницi Гамагеi, а тепер… Я мiг вставити вам в око мiкроскоп, але ви й так повиннi побачити, що маленька лиходiйка тiльки хитруе, тiльки прикидаеться, щоб звабити вас. Повiрте менi, я хочу вам добра! – так прошепотiв майстер Блоха, сховавшись у краватцi.

Та хоч у душi Перегрiнуса й виникали боязкi сумнiви, десь такi, як нашiптував йому майстер Блоха, все-таки вiн не мiг вiдвести зачарованого погляду вiд маленькоi Дертье, яка дуже спритно користалася з того, що ii начебто нiхто не бачить, i мiняла одну спокусливу позу на iншу, мало не доводячи до божевiлля бiдолашного Перегрiнуса.

Мабуть, пан Перегрiнус Тис ще довго стояв би перед дверима фатальноi кiмнати, якби не пролунав гучний дзвоник i стара Алiна не гукнула йому, що вернувся пан Сваммер. Перегрiнус кинувся нагору, до своеi кiмнати.

Тут вiн цiлком вiддався своiм любовним думкам, а з тими думками вернулися й сумнiви, якi в ньому викликали нашiптування майстра Блохи. І справдi – наче блоха сидiла в нього у вусi й не давала йому спокою.

«Як же менi не вiрити, – мiркував вiн, – як же менi не вiрити, що ця чудесна iстота справдi принцеса Гамагея, дочка могутнього короля? А якщо так, то я був би дурнем i навiженим, коли б прагнув одружитися з такою високою особою. З другого боку, вона вимагала видати iй полоненого, вiд якого залежить ii життя, а хiба не про те саме розповiдав менi майстер Блоха? А коли так, то майже не лишаеться сумнiву, що все ii кохання до мене – просто хитрий спосiб цiлком пiдкорити мене своiй волi.

І все-таки… покинути ii, втратити – о, це було б пекло! Це була б смерть!

Хтось легенько постукав у дверi i урвав сумнi думки пана Перегрiнуса Тиса.

До кiмнати зайшов не хто iнший, як пожилець пана Перегрiнуса.