Володар бліх. Життєва філософія кота Мура

А думки його казали: «Нарештi й цей дурний мiзантроп з’явився на люди! Але треба влестити його, бо я хочу найближчим часом позичити в нього грошей. Не буде ж вiн таким божевiльним, щоб прийняти мое запрошення! У мене немае анi гроша в кишенi, i в жоднiй пивницi менi бiльше не дають наборг».

Просто на Перегрiнуса йшло двое дуже вичепурених дiвчат. То були сестри, далекi його родички.

– Ох, – вигукнула, смiючись, одна з них, – ох, братику, невже ми й вас зустрiли? Негарно так замикатися й не показуватись нiкому на очi.

Ви не повiрите, як матуся вас шануе, каже, що ви такi розумнi. Пообiцяйте ж менi, що скоро заглянете до нас. Ну, поцiлуйте менi руку!

А думки ii казали: «Що це таке? Що сталося з нашим родичем? Я хотiла його добре налякати. Вiн завжди тiкав вiд мене, як i вiд кожноi жiнки, а тепер стоiть i так чудно дивиться менi у вiчi, та й руку цiлуе не бентежачись! Може, вiн закоханий у мене? Тiльки цього бракувало! Мати каже, що вiн трохи придуркуватий. Та байдуже, я однаково пiду за нього: придуркуватий чоловiк, якщо вiн такий багатий, як наш родич, кращий за розумного».

Друга сестра, опустивши очi й почервонiвши, тiльки прошепотiла:

– Так, вiдвiдайте нас швидше, любий братику! А думки ii казали: «Наш родич досить гарний чоловiк, не розумiю, чого мати не любить його i називае дурним i вульгарним. Коли вiн прийде до нас у гостi, то неодмiнно закохаеться в мене, бо я найкраща дiвчина в цiлому Франкфуртi. Я пiду за нього, бо хочу одружитися з багатим чоловiком, щоб спати до одинадцятоi i носити найдорожчi шалi, як панi фон Лерснер».

Дорогою проiздив лiкар; побачивши Перегрiнуса, вiн зупинив карету, висунувся з вiкна й вигукнув:

– Доброго ранку, дорогий Тисе! Вигляд у вас хоч куди! Дай боже вам доброго здоров’я! А якщо з вами станеться якась бiда, не забудьте про мене, давнього приятеля вашого покiйного батька. Таких здорованiв я швидко ставлю на ноги! Бувайте!

А думки його казали: «Цей чоловiк, мабуть, здоровий тiльки тому, що скупий. Але вiн дуже блiдий i засмучений, здаеться менi, що в нього не все гаразд iз горлом.

Ну, хай вiн тiльки попаде менi до рук, то не швидко встане з постелi! Вiн менi заплатить за свое вперте здоров’я».

– Мое найуклiннiше поважання вам, добродiю! – вигукнув вiдразу ж по тому лiтнiй купець, що трапився йому назустрiч. – Я, бачите, все бiгаю, все товчуся, геть уже замучився. Як мудро ви зробили, що кинули справи, хоч з вашими здiбностями, напевне, вдвiчi б збiльшили багатство свого шановного татуся.