Стук у браму

Вiн встав, поцiлував мене i сказав:

– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгi пальцi, якi тебе майже слухаються, чому ти не радiеш цьому? Носи завжди темнi манжети, ось тобi моя порада… Нi… я тiшуся тобi, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цiлком розважливо.

Ми будуемо непотрiбнi, власне, машини для вiйни, вежi, стiни, завiси з шовку, i ми могли б всiляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаемося на вису, ми не падаемо, ми пурхаемо, хоча ми i бридкiшi за кажанiв.

І вже навряд чи хто завадить нам однiеi чудовоi днини сказати: «Ах, боже мiй, сьогоднi прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своiй землi i живемо на основi своеi згоди.

Ми ж як пеньки на снiгу. На вигляд вони просто лежать зверху, здаеться, що iх можна зрушити легким поштовхом. Але нi, не можна, бо вони мiцно пов’язанi з грунтом. Але навiть це всього лише подоба.

Плакати заважали менi роздуми: «Зараз нiч, i нiхто завтра не дорiкне менi за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано увi снi».

Потiм я сказав:

– Так, усе так i е, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освiтлення неба, бо ж стоiмо в глибинi пiд’iзду. Нi… все-таки ми могли говорити про це, бо хiба ми не зовсiм незалежнi в своiй розмовi, якщо прагнемо не якоiсь мети i якоiсь iстини, а тiльки жарту i розваги. Але не могли б ви менi все-таки ще раз розповiсти iсторiю про жiнку в саду.

Яка чудова, яка розумна ця жiнка! Ми повиннi триматися ii робом. Як вона подобаеться менi! І ще добре, що я зустрiв вас i пiдстерiг. Для мене було великою втiхою побалакати з вами. Я почув дещо, чого ранiше, можливо, навмисно не слухав… я втiшений.

У нього був задоволений вигляд. Хоча зiткнення з людським тiлом менi завжди неприемне, я мимоволi його обiйняв.

Потiм ми вийшли з пiд’iзду пiд небо. Кiлька розрiзнених хмаринок мiй друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зiркова рiвнина.

Мiй друг ледве дибав.

д) Загибель товстуна

Тут усiх охопила швидкiсть, i все покотилося вдалину. Воду рiчки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потiм звалилася валами i димом бризок.

Товстун не мiг бiльше говорити, вiн крутився i зникав у гучному стрiмкому водоспадi.

Я, той, хто спiзнав стiльки веселощiв, стояв на березi i бачив це.