Стук у браму

– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самi по собi, вiд внутрiшнiх отрут! Якщо ви дихатимете повiльно, ви задихнетеся вiд повiтря, непридатного для дихання, вiд обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрiбний темп, то загинете через самi пошуки!

При цьому берег рiчки безмiрно розширився, i все ж я торкнувся долонею залiзноi площини крихiтного здалеку дорожнього покажчика. Це було менi не зовсiм зрозумiло. Я ж був малого росту, не менший, нiж зазвичай, i кущ iз бiлими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене.

Я це бачив, бо мить тому вiн був поруч зi мною.

І все ж я помилився, бо руки моi були так само величезнi, як хмари облiжного дощу, хiба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотiли розчавити мою бiдолашну голову.

Адже завбiльшки вона була лише з мурашине яечко, тiльки трохи пошкоджена i тому вже не цiлком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моiх очей не можна було розрiзнити, такi вони були крихiтнi.

Проте моi ноги, моi ж немислимi ноги лежали на лiсистих горах i вiдкидали тiнь на сiльськi долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краевиду, менi вже й розгледiти було зась, якi вони довгi.

Але нi, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожi, будьте так ласкавi, скажiть менi, чи я росту, вимiряйте менi цi руки, ноги…

III

– Як же це так? – сказав мiй знайомий, який пiшов зi мною з гостей i спокiйно йшов поруч однiею з дорiжок Лаврiновоi гори.

 – Зупинiться нарештi на хвилинку, щоб я в цьому розiбрався… Знаете, менi треба залагодити одну справу. Це так стомлюе… ця холодна, щоправда, i ясна нiч, але цей сердитий вiтер, який часом навiть, здаеться, змiнюе положення отих акацiй.

На ледь помiтнiй дорiжцi лежала мiсячна тiнь будинку садiвника, бiдно прикрашена снiгом.

Побачивши лавку, яка стояла бiля дверей, я вказав на неi пiднятою рукою, бо не був хоробрий i чекав докорiв, через що i доклав до грудей свою лiву руку.

Вiн сiв iз тугою, не шкодуючи свого одягу, i дивом мене здивував, коли упер лiктi в стегна i поклав лоб на прогнутi кiнчики пальцiв.

– Так, тепер я це скажу. Знаете, я живу розмiрено, нi до чого не можна причепитися, все робиться, як треба i як прийнято.