Шляхи долі

Сьогоднi ввечерi я вiдвозив ii в палац графа де Вiльмора, якому була обiцяна ii рука. Прийшли гостi, священик чекав; шлюб iз чоловiком, який пiдходив iй за статусом i статком, мав от-от бути укладений. А бiля вiвтаря ця юна ледi, така лагiдна й покiрна, кинулася на мене, як леопард, звинуватила в жорстокостi й злочинностi, i розiрвала – просто перед враженим священиком – дану за неi обiтницю. Я тiеi митi поклявся тисячею чортiв, що вона вийде за першого ж чоловiка, якого ми зустрiнемо пiсля того, як виiдемо з палацу, неважливо, буде це принц, шахтар чи злодiй. Ви, вiвчарю, стали першим. Мадемуазель повинна вийти замiж сьогоднi ж. Якщо не за вас, то за когось iншого. Маете десять хвилин на прийняття рiшення. Не докучайте менi питаннями. Десять хвилин, вiвчарю; час пiшов.

Маркiз голосно тарабанив пальцями по столу. Вiн занурився в завуальоване чекання. Нiби якийсь великий дiм позачиняв вiкна й дверi перед чиiмсь приходом. Девiд заговорив би, але його зупиняла велетова манера триматися. Тому натомiсть вiн став перед крiслом панi й вклонився.

– Мадемуазель, – сказав вiн i здивувався, як легко в нього з язика злiтають слова перед такою красою та вишуканiстю. – Ви чули, що я пастух. Часами я також уявляю з себе поета. Якщо поета виказуе поклонiння перед красою, то зараз я дуже навiть почуваюся поетом. Чи можу я вам якось прислужитися, мадемуазель?

Молода жiнка пiдвела на нього погляд сухих, скорботних очей. Його чесне, сяюче обличчя, яке у зв’язку з поважнiстю пригоди набуло серйозного виразу, його сильна, пряма постать i спiвчуття в блакитних очах, мабуть, i ii неминуча потреба в добротi та допомозi, яких iй давно бракувало, розтопили ii i з очей в неi нараз покотилися сльози.

– Мосье, – сказала вона тихим голосом, – ви здаетеся менi чесним i добрим. Це мiй дядько, брат мого батька, i мiй единий родич. Вiн любив мою матiр i ненавидить мене, бо я схожа на неi. Вiн перетворив мое життя на нескiнченний кошмар. Я боюся одного його погляду й нiколи ранiше не насмiлювалася його не послухатися. Але сьогоднi вiн збирався вiддати мене замiж за чоловiка, втричi старшого за мене. Вибачте, мосье, що виливаю на вас власнi неприемностi. Ви, звiсно, вiдмовитися чинити те божевiлля, до якого вiн вас штовхае. Але дозвольте менi подякувати вам хоча б за вашi благороднi слова. Зi мною давно нiхто не говорив.

Тепер в очах поета з’явилося ще щось, крiм благородства. Вiн опустив на неi нiжний погляд. Вона спрагло до нього нахилилася.