Шляхи долі

Малий не знав чоловiка, якого застрелив. Але знав, що вiн був iз табору Коралiтос ранчо Ідальго; i що ковбоi з того ранчо, коли одному з них заподiяти шкоди, ставали бiльш мстивими й безжальними, нiж учасники акту кровноi помсти в Кентуккi. Тому з мудрiстю, притаманною багатьом великим борцям, Малий вирiшив залишити мiж собою i загоном Коралiтос якомога бiльше чапаралю i кактусiв.

Бiля станцii була крамниця; а бiля крамницi, розкиданi по травi мiж в’язами, стояли конi покупцiв. Бiльшiсть з них дрiмала з повислими головами й обм’яклими кiнцiвками.

Але один довгоногий чалий з вигнутою шиею, форкав i бив копитом. Його Малий i осiдлав, стиснув колiнами й легенько вдарив гарапником, залишеним власником.

Якщо вбивство вiдчайдушного картяра кинуло тiнь на репутацiю Малого як доброго чесного громадянина, цей останнiй його вчинок скинув його в найгустiший морок ганьби. На кордонi Рiо Гранде людське життя iнодi мае не бiльше значення, нiж купка смiття; але вiдiбрати коня – значило зробити його власника бiдним i при цьому, якщо тебе спiймали – i самому не збагатитися.

Для Малого бiльше не було дороги назад.

Верхи на чалому вiн не вiдчував тягаря турбот чи неспокою. Пiсля п’яти миль галопу вiн пустився риссю, як мешканець рiвнин, у напрямку на пiвнiч, до долини рiчки Нуесес. Вiн добре знав той край – його звивистi й прихованi стежки, якi пролягали через дикi заростi кущiв i кактусiв, його табори й самотнi ранчо, де можна було вiдпочити в безпецi. Вiн завжди тримався сходу; бо Малий нiколи не бачив океану, i йому закортiло погладити гриву Мексиканськоi затоки, грайливого лошати великоi води.

Тож через три днi вiн стояв на березi в Корпус-Крiстi й милувався легенькими брижами спокiйного моря.

Капiтан Бун зi шхуни «Вiтряна» стояв бiля свого човна, який хитався на прибою пiд наглядом члена екiпажу. Вiн був готовий вiдпливати, коли зрозумiв, що забув такий предмет першоi необхiдностi, як тютюн для жування. По забраклий вантаж вiдрядили моряка.

Тим часом капiтан походжав по пiску, жуючи, лаючись, запаси з кишенi.

До краю води пiдiйшов стрункий, жилавий юнак у високих чоботах. Обличчя вiн мав ще хлопчаче, але якась передчасна суворiсть натякала на чоловiчий досвiд. Вiн мав темну вiд природи шкiру; а сонце й вiтер життя просто неба зробили ii кавово-коричневою. Волосся було чорне та пряме, як в iндiанця; його обличчя ще не пiддавалося випробуванням бритвою; очi були холоднi й синi.