Шляхи долі

Вiн ходив, трохи вiдставивши лiву руку вiд тiла, бо мiськi полiцейськi скоса дивляться на револьвери сорок п’ятого калiбру, а коли iх носити в проймi сорочки, то трохи випирають. Вiн подивився повз капiтана Буна на затоку з неупередженою i холодною гiднiстю китайського iмператора.

– Думаеш купити цю затоку, друже? – спитав капiтан, який був у саркастичному настроi вiд того, що щойно заледве врятувався вiд подорожi без тютюну.

– Та нi, – спокiйно вiдповiв Малий, – Не думаю. Я ранiше нiколи ii не бачив.

Просто дивився. А ви ii продаете?

– Не в цiй подорожi, – сказав капiтан. – Можу надiслати вам за накладною платою, коли повернуся з Буенас-Тьерас. А ось i наш бевзь iз тютюном. Я мав пiдняти якiр ще годину тому.

– А то ваш корабель он-там? – спитав Малий.

– Мiй, – вiдповiв капiтан, – якщо ви називаете шхуну кораблем, i якщо я брешу. Але вона належить Мiллеру й Гонсалесу, а перед вами простий шкiпер, Семюель К. Бунер.

– Куди ви пливете? – спитав бiженець.

– У Буенеас-Тьеррас, узбережжя Пiвденноi Америки – забув, як та краiна називалася, коли я був там останнiй раз.

Вантаж – дерево, рифлене залiзо й мачете.

– А що то за краiна? – спитав Малий, – холодна чи спекотна?

– Тепленька, друже, – сказав капiтан. – Але що стосуеться прекрасних краевидiв i географii – типовий втрачений рай. Кожного дня тебе будить спiв червоних пташок iз сiмома пурпуровими хвостами та легенький бриз, який вiе мiж кущиками троянд. А мiсцевi нiколи не працюють, бо можуть назбирати повнi кошики найкращих фруктiв, не встаючи з лiжка.

Там нема недiль, нема криги, нема орендноi плати, нема турбот, нема нiякого сенсу й узагалi нiчого нема. Чудова краiна, щоб поспати й почекати, поки щось пiдвернеться. Усi нашi банани, помаранчi, ананаси й урагани – звiдти.

– Менi подобаеться! – сказав Малий, нарештi виказуючи iнтерес. – Скiльки з мене, щоб ви мене зi собою взяли?

– Двадцять чотири долари, – сказав капiтан Бун, – iжа й перевезення. Каюта другого класу.

Першого класу в нас немае.

– Може розраховувати на мое товариство, – сказав Малий, стягуючи торбу з оленячоi шкiри.

Вiн виiхав у Ларедо на свою традицiйну гулянку з трьомастами доларами в кишенi. Дуель у Вальдоса скоротила час його забав, але зберегла двiстi доларiв на втечу, до якоi вона ж i спричинила.

– Добре, друже, – сказав капiтан. – Сподiваюся, твоя мама не буде мене звинувачувати у втечi своеi дитини, – вiн кивнув одному з екiпажу.