Шляхи долі

Залiзна дорога розрiзала навпiл широкий, туманний океан прерii, посеред якого Курча зi своiм рухомим ешелоном був так само викинутий на берег, як Робiнзон iз човном, без виходу до моря.

Бiля колiй був бiлий стовп. Пiдiйшовши до нього, Курча прочитав лiтера зверху, С.А. 90. Десь за стiльки на пiвдень мiстився Ларедо. Вiн був за сто миль вiд будь-якого мiста. У загадковому морi навколо нього починали скавчати койоти. Курча вiдчув себе самотнiм. Вiн жив у Бостонi без освiти, у Чикаго без мужностi, у Фiладельфii без мiсця для ночiвлi, у Нью-Йорку без зв’язкiв i в Пiтсбурзi без випивки, але таким самотнiм вiн ще не почувався.

Нараз крiзь напружену тишу вiн почув iржання коня. Звук долинав з боку колii на схiд, i Курча боязко рушив вивчити той напрямок. Вiн високо пiднiмав ноги, ступаючи по килиму мескiтовоi трави, бо боявся всього, що могло водитися – змiй, щурiв, розбiйникiв, стонiг, мiражiв, ковбоiв, фанданго, тарантулiв, тамале – вiн читав про них у газетах. Курча обходив колючi кактуси, якi зловiсно позадирали вгору голови, коли закляк вiд страху, бо кiнь, сам наляканий, вiдскочив за п’ятдесят ярдiв i голосно форкнув, а тодi знову взявся скубти траву.

Але була в пустелях одна рiч, якоi Курча не боявся. Вiн вирiс на фермi; вiн знав, як поводитися з кiньми, розумiв iх i вмiв iздити верхи.

Повiльно пiдходячи й заспокiйливо розмовляючи, вiн рушив за твариною, яка пiсля першого пориву заспокоiлася, i схопив кiнець шестиметровоi мотузки, яка волочилася за ним по травi. Йому знадобилося всього кiлька хвилин, щоб перетворити ii на iмпровiзовану вуздечку на кшталт мексиканського босаля.

Ще за мить вiн вже скакав верхи на конi, дозволивши тому самому обрати напрямок. «Кудись вiн мене вiдвезе», – сказав Курча сам до себе.

Навiть Курчатi могло бути радiсно мчати отак галопом по залитiй мiсячним свiтлом прерii, але в нього був не той настрiй. У нього болiла голова; вiн все бiльше хотiв пити; вiн не знав, що на нього чекае попереду.

Але тепер вiн зауважив, що кiнь прямуе до конкретноi цiлi.

Вiн стрiлою мчав через прерiю на схiд. Вiдхилившись трохи через пагорби, струмки та колючi кактуси, завдяки непомильному iнстинкту вiн невдовзi знову влився в течiю. Нарештi, на пологому схилi вiн перейшов на спокiйний крок. Аж ось пiд деревами вималювалася мексиканська халупа – до неi було, як рукою подати – хата на одну кiмнату з паль, перемазаних глиною, i солом’яною чи очеретяною стрiхою. Досвiдчене око розпiзнало б у халупi штаб-квартиру маленького овечого ранчо.