Лютеція

Я попросив ii дотримати менi компанii, а то з незнайомою дiвчиною часом може розмова й не дуже клеiтися.

– Не переживайте. Я люблю помовчати.

– Я теж. Правда, вашого iменi Ромко менi так i не сказав.

– Уляна.

Роздiл третiй

1987. Винники

1

Я завiв дiвчину в ii кiмнату, потiм розкоркував вино з порiчок i налив у келихи. Лiля закурила i увiмкнула магнiтофон, кiмнату заповнила музика. Уляна попросилася в душ, я показав, як i що вмикати, i вона зачинилася, а ми з Лiлею цмулили вино й мололи нi про що.

– У тебе тут, я бачу, нiчого не мiняеться. Суцiльне Макондо, – сказала вона, визирнувши у вiкно.

– На жаль, мое Макондо шалено забудовуеться. Колись там зайцi бiгали, курiпки спурхували з-пiд нiг, а зараз – сама бачиш.

– Та ну, все одно класно. Колись я приiду до тебе, i ти менi почитаеш, що ти там шкрябаеш, – вона кивнула на друкарську машинку.

– Та нi, я на машинцi лише статтi для заробiтку друкую та переклади. Пишу я вiд руки. Старим дiдiвським способом.

– Може, ще гусячим пером?

– Отут я пiшов далеко вперед. Авторучкою пишу. І пальцi бувають, як у школi, у чорнилi.

– Тут класно. Але я б так жити на вiдлюддi не змогла. Моя душа рвалася б у центр.

– Ну, звiсно, у тебе надто вузька спецiалiзацiя. Тут не розженешся.

– Тю! Ти думаеш, я все життя збираюся цим займатися? Нi, коли я вийду замiж за мрiю моiх дiвочих снiв, то стану добропорядною господинею. По суботах – порядки, по недiлях – пироги. Раз на два тижнi – солодкий пляцок.

Раз на мiсяць – мiнет. – Вона затягнулася i окинула оком вiтальню. – Тут кiт не валявся триста рокiв. – Потiм пiдiйшла до шафи, вiдчинила й похитала головою. – У тебе лише один костюм? Один-единий?

– Я його й так не ношу.

Пiсля цього вона сiла на канапу й мрiйливо задивилася на стелю з червоною плямою.

– А це що за фiгня?

– Червоне шампанське невдало розкоркував.

– Ну ти даеш! І скiльки часу минуло?

– Та то вже з рiк.

– Капець. У цьому весь ти. Тягни сюди швабру.

– Та ти тiльки розгведзяеш.

– Не переживай, гiрше не буде. Налий у вiдро горня води i всип жменю прального порошку. Улясю, ти ще довго там?

– Не, уже виходжу.

– От i добре, бо нам лазничку треба.

Уляна випливла в халатi i з рушником на головi та зникла у своему покоi. Я зробив, як просила Лiля, а вона намочила швабру у вiдрi, вилiзла на журнальний столик й стала змивати пляму вiд вина. Я сидiв на канапi й дивився на ii дупцю в польських майточках.