Цензор снів

Я не роздумував анi секунди, бо то був якраз той «тейбл», за яким сидiла й чарiвна незнайомка зi Львова, очевидно, зi своiми батьками. Коли я наблизився до iхнього столу, старший огрядний пан пiдвiвся i, усмiхаючись, простягнув свою руку:

– Барон Рiчард Гредель[6 - Гредель Рiчард, барон (1890–1964) – власник маетностi й палацу в Сколе.], а то моя донька Ірма i дружина Валерiя[7 - Гредель, Валерiя, баронесса – до 1944 року жила в Сколе, померла 1971 року у Вiднi]. Завше приемно зустрiти краянина на такiй вiдстанi вiд дому.

Прошу сiдайте до нас, мушу зреванжуватися за свою кохану недорайду, – при цьому вiн наповнив мого келиха.

Я назвав себе, ми випили. Ірма, щоправда, пiд пильним оком своеi матусi надпила лише маленький ковточок, а старий вiдразу став розпитувати, як я сюди потрапив. Я розповiв, це iх усiх дуже зацiкавило, i наступнi пiвгодини я вiдповiдав на iхнi питання стосовно лету, а пан Гредель замовив ще двi пляшки шампана i солодке. Сiмейство Гредлiв належало до сметанки Львова ще австрiйського заквасу, чим пан Гредель не забув похвалитися, i вдома, мабуть, рiдко спiлкувалися з такими простаками, як я, але тут, на чужинi, iх цiкавило багато чого, а найбiльше всi деталi мого перелету.

Пан Гредель приiхав до Канади, щоб закупити новi деревообробнi устаткування для своiх тартакiв, а за кiлька днiв збирався назад у Європу. Коли публiка з ресторацii почала поволi виходити, Гредлi теж почали прощатися, але Ірма виявила бажання прогулятися i запитала в батькiв, чи могла б вона пройтися, якщо я не буду нiчого мати проти того, щоб ii супроводити. Батьки перезирнулися, з вигляду вони були добре втомленi i, мабуть, на суперечки не мали енергii, тому лише зауважили, що Ірма мусить повернутися в номер до десятоi вечора.

– Ну, нарештi, – тiшилася вона надворi, – я думала, що вмру з нудьги за всi цi днi.

– Невже вони вас нiкуди не вiдпускали?

– Вечорами нi. Удень я швендяла по музеях, кiнотеатрах, парках. До мене постiйно чiплялися тупоголовi типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око.

Ще не пiдiйшов, а бачу, що вiн дурний, як аграфка[8 - Аграфка – шпилька.]. Але я всiм казала, що нiчого не розумiю, i йшла далi.

Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи мiсцину, куди можна було пiти, а тодi запитала:

– Так, а куди ви мене поведете?

Я розсмiявся.

– Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша iнiцiатива.

– Тiльки не кажiть, що ви з нею не згiднi.

– Нi.