Цензор снів

Вуса в тата були так само чорнi, наваксованi й стирчали догори. Вiн iшов щовечора до кнайпи, де збиралася iхня стара компанiя, там вони проглядали газети, пили пиво чи каву i згадували чудову австрiйську епоху. Зранку вiн готував нам снiданок, потiм сiдав собi на лавi перед хатою й смалив люльку, перегукуючись iз сусiдами, або читав старi класичнi романи, часом намагався iх переказувати, але, врештi переконавшись, що я в цей час думаю про свое i гублю нитку сюжету, покинув це дiло. Поступово мiж нами зав’язалися стосунки, якi не вимагали багатьох слiв.

У львiвському аероклубi iнструкторськi мiсця були зайнятi, але обiцяли взяти мене за пiвроку. Тодi я пiшов працювати фордансером у «Карлтон», для мене це була вигiдна праця, бо зайнятий я був лише вечорами, а можливостi зарiбку були непоганi, завжди траплялися старшi панi, яким хотiлося зi мною витанцьовувати, i вони оплачували не тiльки вгощення, але й давали на чай. Декому з них баглося й чогось бiльшого, але я не спокушався, хоч можливостi заробити було б значно бiльше.

У мене була Лiдка, коханка, файна така бестiя, коли вона заходила до кнайпи, всi хлопи ногами перебирали, правда, мала вона чоловiка, котрий працював у популярнiй газетi «Nowy Wiek», але то не вадило, бо вiн часто десь райдував[16 - Райдувати – iздити.], а ми собi могли усамiтнитися, i менi цього вистачало. Не вистачало тiльки Ірми. Газети повiдомляли про приiзд чи вiд’iзд поважних осiб, я уважно стежив за ними, але прiзвища Гредлiв не траплялося.

Так проминуло понад два мiсяцi. Мандрiвка Гредлiв добряче затягнулася. Не довiряючи газетам, я вiдшукав за адресарем[17 - Адресар – адресова книжка.] iхне помешкання на професорськiй колонii, i навiть задзвонив у браму. Покоiвка спочатку влаштувала допит, звiдки я знаю ii господарiв, i щойно тодi повiдомила, що Гредлi вже у Вiднi, а на тижнi будуть у Львовi.

Як мало треба для щастя. Отака невинна звiстка мене пiдхопила на крила. А потiм настала така нiч, якоi я радше б не хотiв згадувати, я хотiв би ii запхати кудись у найглибшi закамарки своеi пам’ятi, бо нiчого доброго вона менi не принесла.

То була нiч, коли я мусив протанцьовувати всi танцi в «Карлтонi». Я б, може, й знайшов змогу бодай якийсь танець пропустити й вiдпочити, але одна вертка i пiдхмелена бiлявка не давала спокою, а ii компанiя, з якою вона прийшла, увесь час ii пiд’юджувала, хто кого затанцюе – вона мене чи я ii.