Цензор снів

Попри всi тi негаразди були в мене й свiтлi днi, коли я мiг займатися своею улюбленою справою – поповнювати колекцiю гудзикiв. Доводилося для цього вдаватися до рiзних способiв, але тут мета виправдовувала засоби на всi сто вiдсоткiв. Довiдавшись, що 11 березня 1933 року до Львова прибуде фундатор футуризму й особистий приятель Муссолiнi Фiлiппо Томмазо Марiнеттi, я загорiвся будь-що-будь потрапити на зустрiчi з ним. Газета писала, що ввечерi того дня поет мае оглянути виставу за своею п’есою «Полоненi» в Оперному.

Я помчав до театру i купив найдешевший квиток, який був, а наступного дня з хвилюванням сидiв на гальорцi й чекав Марiнеттi. Коли вiн з’явився у своему чорному фраковi, публiка привiтала його стоячи. Я ледве досидiв першу дiю, i ще вона не закiнчилася, а я вже мчав до буфету, цiлком слушно розраховуючи на те, що поет мусить чогось напитися. І так сталося: вiн прийшов до буфету у супроводi цiлоi армii прихильникiв i писак, вони так бiля нього юрмилися, що поет навiть не мiг наблизитися до прилавка, аби замовити собi щось. Врештi гукнув через голови, i йому передали келих шампана, вiн попивав, а довкола нього вирували неабиякi пристрастi, жiнки тицяли листiвки для автографiв, журналiсти розмахували записниками, а незабаром у невеликому примiщеннi забракло повiтря, стало жарко, Марiнеттi час вiд часу витирав пiт з чола, врештi не витримав i скинув свого фрака. Хтось послужливо пiдхопив його i повiсив на вiшак, а я тiльки й чекав тiеi митi, аби пiдкрастися i в тому шумовиннi тихенько втяти гудзичка з його фрака. Пiсля того я так само тихенько й зник. Наступного дня газети писали, що iнсценiзацiя авторовi сподобалася навiть бiльше, нiж римська, особливо вiн хвалив свiтлянi ефекти. А пiсля вистави вiдбувся бенкет на честь гостя в «Жоржi». Про запропалий гудзичок не було анi слова. Шкода.

А пiсля вистави вiдбувся бенкет на честь гостя в «Жоржi»

Друга поважна справа, якою я перейнявся зi щирим серцем, – перемитництво[38 - Перемитництво – контрабанда.

]. Я зiбрав невеличку гранду, i ми час вiд часу перетинали советський кордон. Туди несли рiзнi вживанi манелi – одяг, взуття, а назад – лантухи з соняшниковим насiнням. Те насiння ми потiм з успiхом продавали, а вбрання нам дiставалося майже задарма, бо ми його брали в покiйникiв, тобто не в самих покiйникiв, а в iхнiх родичiв. Мали ми стiйку на Личаковi й пильнували, коли ховають якогось пристойного хлопа чи порядну кобiту.