Апостол черні. Книга 2

Я маю право питати, ти мiй единий брат. Хто тобi кривду заподiяв?

– Я сам.

– Як менi це слово розумiти, Юлiяне?

– Я заручився з Евою.

– І це кривда?

– Бо я цього ще не хотiв. Навiть не уявляв собi, тiльки мрiяв про це, вiдсував у майбутне.

Сестра дивилась на нього, якби не розумiла, а вiдтак додала зломаним голосом:

– А вона, чи любить тебе?

– Любить.

– А ти ii?

– Саме в цьому рiч. Гаси свiтло та йди. Менi треба темряви, тоi великоi темряви, де людина почувае себе по глупих або нiкчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення i вiн не воскресне до нового життя.

Ах, мрii моi, Марiйко, мрii!..

– Господь з тобою, брате! Який ти смутний. Але спи i вспокiйся. Грiх так сумувати молодому чоловiковi.

– Не буду, сестричко, але йди. Та нi, дай менi ще твою руку, ту чисту, вiрну руку, яку освячуе чесна щоденна праця, нехай поцiлую ii…

І, притискаючи ii руку до своiх уст, сказав здушеним голосом: «Гаси свiтло, скоро, скоро».

Вона, перелякана, згасила скоро свiтло i вийшла з кiмнати.

Юлiян спав i бачив, як у снi нахиляеться чорнобрива Ева, збиточна, i каже, викривляючи погiрдливо уста: «Апостоле чернi! тебе кличуть мужики. Дитину принесли до хресту». Вона вдарила його по щоцi i кинула бохонець чорного хлiба, принесений «чернею», перед ноги, i хлiб, твердий, засохлий, покотився по долiвцi.

Його кличуть до хорого на кiнець села. Мороз тисне, а завтра треба йти на похорон до бiдноi вдовицi, де залишилася купа дiтей без хлiба. Чуе, як обзиваються скарги, що люди починають зневажати закони моралi, починають жити якоюсь «вiльною любов’ю».

Тут пара, там двi. Регочуться з його завваг, аж стае якось лячно, соромно. Повстають темнi духи, що порпають в його життi, шукають.

Христос був завсiди вибачливий для грiхiв тiла… Вiн волiв перебувати у товариствi легкодушних жiнок i штукарiв, нiж серед фарисеiв – був тiеi гадки, що нi одна людина не пропаща, коли душа не пропаща.

Дощ ллеться. Його сльози спливають по вiкнах.

Десь блиснуло, дерева гнуться покiрно, пiддаються бурi, що батожить iх i нараз втихае.

Знайомий голос небесний сповивае його пошарпану душу i чиясь рука обтирае йому пiт з чола, i вiн чуе: «Тобi буде прощено. Мужчина, е духовник, а жiнцi вiльно жертвуватися. Встань i йди, сину».

* * *

Мов по грiзнiй бурi на морi, що затирае всi попереднi слiди, так почув себе Юлiян по сильнiм покрiпнiм снi, коли сонце розкинуло свое промiння просто йому в очi.