Апостол черні. Книга 2

Ранок був погiдний, чудовий, вчорашнi переживання станули йому ясно перед душею i його перша гадка була: причастiе та Ева. Вiн мусить взяти Еву пiд опiку, а, може, й захистити ii перед гнiвом i кривдою родичiв.

З собою вiн уже впорався i тепер уже зможе супокiйно заявити о. Захарiю про те, що досi гнiтило його у глибинi душi, а про що вчора на сповiди тiльки натякнув душпастиревi як батьковi своеi нареченоi.

Бо це був такий вiдрух його душi, якому, мов взаемнiй силi, мусiв пiддаватися. Вiд кiлькох лiт, вiд часу врятування о.

Захарiя та Еви з-пiд кiнських копит, вiн вiдчув iснування такого руху, нiби малесеньку грудку залiза на днi своеi душi, що ставала йому на завадi у деяких хвилинах.

Аж пiд впливом вчорашнiх переживань цi порухи зросли до якоiсь потуги, що нiби взяла верх над ним i наказувала поступати так, а не iнакше.

* * *

На парохiяльнiм ганку виглядала його коло 10-i години по Службi Божiй Ева. Побачивши його, вона поспiшила проти нього i всунула довiрочно свою руку пiд його рам’я.

– Ево, – упiмнув вiн ii мимоволi, вказуючи на отворену кiмнату iдальнi, де звичайно пересиджували домашнi.

– Ех! – вiдповiла Ева нетерпляче i додала пiвголосом: – Я сама ставала вже перед судом, Юлiяне, ще раненько, i вже по всьому. Чей же старi звичаi i погляди не знищать нам нашоi будучини.

– С-с! – шепнув Юлiян, але вона кивнула головкою у сторону вiкна, щоб слухав.

– Через вас, панi тещо, – почув вiн грiзний голос о. Захарiя, – покрилося наше серце жалобою, покиньте мою хату, щоб я вас тут бiльше не бачив.

Ви, ви i ще раз ви всьому виннi. Це проклiн злого вчинку.

– Отче, зятю мiй, ради Бога, спам’ятайтесь! Що вам Господь дав мене винуватити? – кричала бабуня.

– Так я повинен був уже давно поступити, – а тим часом тiльки поблажав, не мав енергii зiбратися на рiшучий крок – показати вам дверi. Ви iз своiм нещасним налогом та своiм фанатичним прив’язанням до моеi дитини потягнули ii в нещасний вир.

– Татунцьо заборонить бабунi вступ до нашоi хати, – зойкнула Ева з острахом i вхопилася нареченого.

– Не бiйся, вiн задобрий, – успокоював Юлiян, i обое вступили на ганок. Але голоси не втихали i до них прилучалося ще i хлипання iмости.

– Бабуня, бiдна нещаслива бабуня, вона не винна, – кликнула спочутливо Ева. – Вона перша вибачила менi i обiцяла мене захищати в усьому, на неi можу числити. Я за неi також заступлюся, побачиш.

З тими словами побiгла до кiмнати i, не дивлячися нi на кого, всунулася батьковi до нiг.