Апостол черні. Книга 2

– Я сама тут винувата, батеньку, i ви бабунi не торкайте. Вона нещасна. А чи не знаете, що ми мусимо нашi провини взаемно собi прощати, ми мусимо любити один одного! Ох бабуню!.. аж тепер я розумiю, що значить терпiння, що може жаль. Своею добротою поблагословiть мене, батеньку, гнiвом не вбивайте, бабунi не робiть кривди. Я вас благаю за неi та за себе, я молода…

– Молода, молода, зятю! – пронiсся зворушливий голос бабунi Орелецькоi.

Та душпастир пiдняв раптом руку i, здавалося, якiсь тяжкi слова рвалися йому на уста.

Уста йому не послужили, рука впала безвладно, вiн вiдвернувся до вiдчиненого вiкна, склав руки на груди i потонув очима в висоту. Так вiн стояв якийсь час непорушно, якби згубив слух для окруження.

В хатi запанувала мовчанка, якби нiхто не вiддихав, якби совершалася якась тайна, повна святости, що мала помирити душпастиря i ображеного батька.

Лиш один вiдважився перебити цю мовчанку – Юлiян, що непомiтно ввiйшов до кiмнати.

– Я переберу на себе ваш смуток, отче! Я молодий, i мiй жереб упав.

Вибачте Евi! Я вступлю на богослов’я.

Що таке було в голосi молодого чоловiка, що душпастир прокинувся? Чи вразила його спокiйна рiшучiсть слiв, чи щось iнше, бiльш незвичайне? Його очi зупинились на обличчi молодця, зчудованi, неначе не розумiли його, а Юлiян блiдий, але рiшучий, стояв перед ним i ждав одного-однiського слова.

– Я iй уже вибачив, – вiдповiв о. Захарiй, вiдвертаючи погляд вiд молодця. – Коли нiч проминула i настав Божий день, я ii вибачив, одначе щодо «батькiвства», то iй це вже непотрiбне.

Ева заридала:

– Жадайте вiд мене, чого хочете, батеньку, я все сповню, лише, щоб ваш жаль перемiнився в давнi почування до мене.

Батько зiтхнув.

Ева, обтираючи сльози, сказала:

– На одно дайте менi вiдповiдь, тату, лише на це одно. Нащо дав Бог гарнi ночi, що люди п’янiють вiд них, навiщо навiвае мрii на людську душу, наче поширюе ii i робить iх невiдповiдальними за своi вчинки?

О. Захарiй, зустрiвшись з очима доньки, вiдвернувся.

Та тут бабуня заворушилась.

– Батько тобi не скаже того, що я тобi скажу. Вiн душпастир, але я, жiнка, дам тобi вiдповiдь. Господь зсувае на людську душу мрii на те, щоб i на землi був для смертних рай. Такими ночами ми забуваемо за свое горе, за свою самотнiсть, за те, що нас в ясну днину картають, бо – сонячне свiтло зрадливе. Цiле життя менi чогось не доставало, я побивалася за чимось i завсiди надаремне. Може, ти, моя наслiдниця, лiпше мене зрозумiеш.