Апостол черні. Книга 2

– Заки що буде, пане Цезаревич, заки буде так, як ми говорили, я вам передовсiм як батько поставлю одно питання. Чи ви любите мою дочку?

– Так, отче, – вiдповiв поважно Юлiян.

– Чи вашi почування такi, що ви можете… але нi… – поправився нараз нетерпляче, – скажемо простiше. Чи ви почуваете в собi силу дотримати своiй нареченiй обiцянку? Ви… ви бували у свiтi i, щоб правду сказати, я вас тепер мало знаю.

Юлiянове обличчя змiнило колiр.

– Як це питання торкаеться моеi дотеперiшньоi поведiнки у вашiй хатi, отче, то нехай воно мене не мине, – вiдповiв вiн.

В його очах заблисла сльоза.

– Татунечку! – кликнула Ева, пiдбiгла до батька i сховала свое личко на його грудях. – Що спонукуе вас ображати Юлiяна таким пiдозрiнням? – Мiй коханий Юлiяне, ти вражений, але батько, певно, не думав так зле. Татунечку!..

– Так, Ево, – обiзвався врештi о. Захарiй, здержуючись у ходi. – До такого питання спонукала мене твоя вдача, Ево. Не вiдтягайте нiколи своеi руки вiд неi, Юлiяне, тоi руки, що врятувала ii раз уже вiд смерти чи калiцтва.

В Евi е щось непостiйне, рiжнi пориви, що раз рвуть ii до доброго, часом до геройства, а часто i до нерозумних учинкiв. Якби до того ще не тi божевiльнi слова ii бабунi, що в Евi збереглися всi прикмети Альбiнських, то я нiколи не був би поставив такого питання.

– З бабунею справдi треба числитися, вона небуденна, – обiзвався з притиском Юлiян.

– Вибачте, пане Цезаревич, – обiзвалася тут нараз iмость. – Я маю також кiлька слiв сказати, хоч цiлком про щось iнше.

Я не знаю, чому тут стiльки зайвого говорити, замiсть того, що найважнiше. Краще нам спiльно обрадити, коли мало б вiдбутися вiнчання, нiж розводитися над вдачею Еви i над вашою постановою.

– Я прийду в означений час за Евою, отче, – обiзвався Юлiян твердо, – але ранiше мушу сам iз собою поладнати. Я не хочу бути лише чоловiком своеi жiнки.

Їмость подивилася заляканими очима на Юлiяна.

– А Ева, а весiлля? – спитала майже з розпукою.

– Ева буде до того часу при вас.

Ева, що ще тулилася до нареченого, прокинулась при тих словах з цiлою живiстю своеi вдачi:

– Юлiяне! – кликнула, – що тобi Бог дав? Я буду при батьках, тут? Тобi не вiдомi моi намiри? Ти вже забув, що я вчора говорила, що iду на медичний факультет i що через те мiж мною i батьком дiйшло до непорозумiння?

– На медичний факультет? – вiдповiв вiн.

 – Так, ти говорила про це, це правда. Але тепер ти повинна зрозумiти, що твiй замiр мусить уступити перед iншими обов’язками.