Апостол черні. Книга 2

Вiдколи ти стала моею, нареченою богослова, ти не можеш вiддаватися медичним студiям.

– Юлiяне! – кликнула Ева i сплеснула в долонi, – богословом? Ти – богословом? Вiдколи це? Я нiколи не чула з твоiх уст, щоб ти хотiв коли бути священиком. Я уявляла собi тебе не iнакше як ученим, професором, урядовцем, вiйськовим, усiм iншим, але нiколи попом! Нi, нiколи попом!

– Попом? – повторив Юлiян придушеним голосом. – Ево, схаменися, що говориш? Чим е твiй батько? Не священиком?

– Залишiть ii, Юлiяне, – вмiшався о.

Захарiй, дуже супокiйний, усмiхаючись гiрко. – Вона нiколи неправдою не орудувала i тепер сказала те, що думала.

– То будь ним, як хочеш, будь чий хочеш, але я пiду на медицину! – сказала вражена, i очi ii запалiли раптовим гнiвом.

– Нi, Ево, – наставав Юлiян твердо на своiм, притягнувши зворушену дiвчину до своiх грудей. – Це не може бути. Хiба ти вже так скоро забула, що мене любиш i не знаеш, що мiсце жiнки при боцi ii чоловiка?

Останнi слова, вимовленi цим пiвголосом, не залишилися без впливу.

За хвилину вона вспокоiлася i сказала:

– Я про це не забула, Юлiяне, але те, що для мене найважнiше, наймилiше з усiх бажань, окрiм твоеi особи на свiтi, ти забороняеш менi. Я ж кажу тобi: ти йди собi на богослов’я, вибирай фах, який хочеш, а я буду лiкаркою.

– На селi будеш хорих селян лiчити? – спитав вiн i усмiхнувся. – По селах iнтелiгентiв мало, Ево. Ти не береш цiеi справи досить поважно. Лiкарська професiя нелегка.

Скидаешся обов’язкiв жiнки душпастиря, i замiсть при ньому сильно стояти, щоб i добре, i гiрке з ним дiлити, хапаешся… Роздумай, Ево.

– Я роздумала. Ти можеш бути вчителем релiгii в мiстi, як до того прийде, а я буду лiкарювати. Не так? Ах… будь добрий i послушний, Юлику. Ми можемо це так гарно погодити, – благала i пестила голосом. – Ти не пожалуеш, маючи жiнку-лiкарку, лише дай дозвiл.

І до батькiв, що стояли без слова, звернулася теж.

– Дайте нам дозвiл бути щасливими, батеньки, щоб нам щасливо велося, бо без нього я не поiду до Швейцарii.

Юлiян дозволяе.

– Дозволяете, Юлiяне? – спитав батько, вп’яливши своi великi голубi очi у свого майбутнього зятя.

Юлiян пiдняв брови вгору i притакнув мовчки головою.

– То я лише докину свiй дозвiл, якщо воно щось поможе, до вашого щастя, але засобiв на ту цiль у мене нема. Ева знае, куди вони в мене йдуть.

– Знаю, знаю, татечку.