Апостол черні. Книга 2

Була, як та совiсть, що вдумуеться, а при цьому манить до полету i викликуе усмiх погоди в душi.

Його око спиняеться час до часу на нiй, любуеться ii iстотою, гарно зарисованим дiвочим бюстом, бажае душевного порозумiння без слiв, мов визвольного вiддиху. Але вона проти нього сьогоднi якась не своя, чужа. Навiть не шукае нагоди перекинутись кiлькома словами, як в тi днi, коли був преосвященний, коли була дуже зайнята, а була ласкава, мила, ба, майже горнулася до нього.

Сьогоднi прийняла його дрiбний даруночок: кiлька бiлих левкоiв (гордiсть його шурина Зарка) ледве замiтним усмiхом i, подякувавши однiським словом, пiшла швидко, наче покликана кимось. Був би найрадше вiдiйшов, бо чого йому сидiти тут? Але з огляду на о. Захарiя залишився.

Чув солодкий бiль, що добувався зiсподу серця, i вражену гордiсть.

* * *

По обiдi, трохи пiзнiм, – як звичайно при таких нагодах бувае – виголошувано тости. Плила весела розмова, гостi викликували спомини з давнiх часiв, панував гумор, якнайлiпший настрiй.

Деякi панi пiшли передрiматися, молодь подалася над став, частина з мужеських гостей засiла до карт. Ева iз прислугою подавала чорну каву. Вона наблизилася i до Юлiяна. Тодi приступили до стола о. Захарiй, один канонiк i з ним один богослов з пропозицiею до Юлiяна присiстися до тарока.

– Я не граю в карти, добродiю.

– Не вмiете? – спитав богослов, знаний збиточник, що крутився замiтно коло Еви.

– Вмiю, але не граю.

– Не смiете, може?

– Чому не смiв би?

На Юлiяновiм чолi з’явився i зник червоний рум’янець гнiву, як це бувае у вражливих вдач.

– Я так думав, пане Цезаревич, вибачте. Нашi батьки не все дивляться ласкавим оком, коли ми, молодь, засiдаемо за зеленi столики.

– І мають слушнiсть, – впав йому в слово поважний канонiк, – i мають слушнiсть, але, – додав спокiйно, – бувають i винятки.

– Ну i як, пане Цезаревич? – приставав молодий богослов.

– На жаль, ласкавий пане, я мушу рiшуче вiдмовити.

В тiй хвилинi око Юлiяна стрiнулося з оком Еви. Спочутлива усмiшка пограла коло ii уст.

– Не е правдивим лицарем, – сказала пiднесеним голосом бабуня. – Той, хто не грае в карти, не вмiе випити, не вмiе гуляти до упаду. Скiльки вам рокiв, пане Цезаревич?

– Двадцять i два, добродiйко, двадцять i два.