Апостол черні. Книга 2

Старий уже… правда? – І, вдивляючись в ii обличчя з розгорiлими очима, сказав з притиском: – У родинi Цезаревичiв вийшла вiд карт тяжка трагедiя… Може, ви чули про те, добродiйко, – нi?

І, не вижидаючи ii вiдповiди, вiн вiдвернувся i пiшов за о. Захарiем, що взяв його пiд рам’я.

– Яка це правда, пане Юлiян. Не одна хвилина в людському життi накоiла бiльше лиха, нiж цiлi роки.

Ева, поблiдла при вiдповiдi Юлiяна, подалася на веранду, а бабуня, вiдхиливши широко уста, глядiла, мов непритомно, за тими, що виходили.

* * *

Настало надвечiр’я. Частина молодi, поплававши човном по ставi та навеслувавшись досхочу, вернулась до хати i пiдтримувала балачку, грала та спiвала.

Коли появився Юлiян i його сталевi очi перебiгли по присутнiх, стрiнули й Еву. Вона спустила погляд. Їi уста тремтiли, а з горла вирвалося придавлене хлипання. Щоб не вибухнути плачем, вона покинула кiмнату.

Вiн затиснув уста. В серцi здiймалася дивна буря. Вiн приступив до вiдчиненого вiкна i неначе вперше побачив усе те, що в його рамках мiстилося: сад, зiльник i стежки.

Йому пригадався той момент пiд час перших його вiдвiдин, як вiн гнав за нею алеею з ключем до лiса i спiймав ii. Коли обернувся, здавалося, що його лице було на один вiдтiнок блiдше.

* * *

Нiхто не дивувався, що Ева не залишилася довго мiж товаришками i гiстьми. Всi, що були тут зiбранi, знали доволi добре налiг бабунi Орелецькоi i розумiли, що треба ii було, мов малу дитину вiд огню, пильнувати.

Це завдання перебрала нинi, очевидно, Ева.

* * *

Одна з запрошених дiвчат, скiнчена консерватористка, сiла до фортепiяну i вдарила вправною рукою кiлька гарних акордiв у «моль». Юлiян, що стояв недалеко фортепiяну, притягнув поза нею крiсло i сiв. Дiвчина, вiдчувши за собою чиюсь близькiсть, оглянулася. І чи тому, що це був Юлiян, що цiкавив ii бiльше, нiж iншi молодцi, чи вiд веселого настрою, всмiхнулася до нього i заграла пiсню: «У сусiда хата бiла…» Вона грала майстерно, кладучи натиск у басових партiях на мелодiю, якби добувала з неi стримуване ридання та хлипання.

Один гiсть за другим появлялися з iнших кiмнат i стояли непорушно, мов пiд гiпнозою. Темнi очi Еви горiли чудним огнем i повисли на Юлiяновi, а вiн сидiв схилений i курив. Чи вiн не вiдчув того погляду, чи був надто затоплений у звуках пiснi, але нi разу не пiдвiв голови. Аж як скiнчилася пiсня, пiдняв голову i його зiр впав на дiвоче обличчя.