Апостол черні. Книга 2

Чого вони вiд нього хотiли, тi чорнi очi гордоi, химерноi дiвчини? То викликували в серцi жаль, то захоплювали його своiм вогнем, а все не покидали його, мов стояли на сторожi його душi.

* * *

Хоч i як Ева, iмость i стара Катря – в однiй особi покоiвка, кухарка i приятелька парохii – стежила за бабунею, щоб вона не дiбралася до трункiв, вони все ж таки не могли ii допильнувати. Коли iмость, втомлена працею, висунулася на хвилину до заслоненого алькирика з горою гостинних та Евиних подушок, щоб тут кiлька хвилин прилягти, бабуня Орелецька, що стежила ввесь час за донькою, яка мала при собi в кишенi ключ вiд креденсу, зайшла тихенько за нею в алькирик.

Коли iмость легенько захропiла, бабуня вийняла обережно з ii кишенi ключ i подалася в довгi сiни – сховище всяких дорогих ласощiв i напиткiв.

Бабуня вибрала двi пляшечки коньяку та рожаного лiкеру, i не надумуючись довго, всунула меншу до кишенi, що находилась мiж фалдами старомодноi сукнi. Усадовившись на ганочок мiж олеандром на фотелi о. Захарiя, почала пити.

Як вона там довго насолоджувалася запашним питвом, нiхто не знае. Аж коли Ева повернулась вiд гостей i треба було iй до помочi Катрi, вона вибiгла на ганок, i тут майже задубiла на вид, який тут представився ii очам: «Бабуню… тату!..ах, бабуню», – зойкнула i рухом розпуки закрила обличчя. Ах! Щоб лише вiн один – тато не бачив цiеi страшноi картини, що звалила ii, молоду, тепер з нiг, а потiм iще «один».

Вiд раня носила вона в серцi тяжкий жаль. Вона не вибачить йому нiколи, що вiн сьогоднi ii найбiльше бажання – улаштувати по своiй волi свою будучину власними силами – вiдкинув.

Вiн один, i той… той другий, перед якого голосом вона тремтiла, як ягня, не смiли бачити бабуню в такiм страшнiм станi. Батько мiг трiумфувати, покликуючись на свою сьогоднiшню заяву про бабуню, що на нiй не можна «будувати», а той… При цьому спогадi ii лице покрилося гарячим рум’янцем сорому i великi сльози затемнили iй вид.

«Вiн!» – вона не знала, чому з ii уст вирвався нараз легкий оклик, а в ньому його iмення.

Нi! Вiн сидiв тепер з консерватористкою-нiмкою, нехтував нею так, що вона втратила вiдвагу глядiти в його обличчя.

– Бабуню! – кликнула з розпуки дiвчина i шарпнула нею з цiлоi сили. Бабуня розплющила очi i усмiхнулася бездумчиво.

– Евочко, донцю моя, видиш, донцю, ти вдоволена… га? Ой, бабуня додержить слова, голубочко. Твоя бабуня, як раз дасть слово, то воно залiзо… А ти дай краплинку того рожаного… я тримаюся… нiхто не знае.