Царівна

– Почерез море, – долетiв через воздух, немов сонний бренькiт, голос арфи… – Почерез море…

* * *

З тоi пори я не можу писати.

Життя мое затроюеться з кожним днем систематичнiше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко обстае за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно кинути в пiтьму. Не дамся, пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi.

Цих кiлька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, та менi бачиться, що удавилася б своiм горем i своiми власними чувствами, не висказавши чи, властиво, не виллявши iх хоч у мертвий зошит.

Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегшае на серцi. Смуток щезае на якийсь час. Я повеселiшаю. Не боюся нi морозячих, проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання, що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що через моi уста не переходить нiколи, нiколи лож, – додае менi сили дивитися на своiх гнобителiв не поглядом ненавистi, але поглядом повним, довгим i майже спокiйним…

* * *

Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все блистiло би, красувалось рiзними барвами, якоюсь чародiйною красою, де товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в рiзних строях[10 - Стрiй – вбрання.

].

Помiж ними всiма – я.

Лише на кiлька хвилин.

Прекрасно вбрана, в строю, властивiм лише моiй iстотi, красна, мов сонце. Я не бажала би слiпити своею красою – о нi! – я хотiла би лише бути красою, прояснитись нею.

Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов… а коли була би вже лише на те, так нехай би в менi залюбився якийсь такий, що не любив ще перед тим нiякоi женщини. Я не хотiла би, щоби за мною сягнуло зараз сто рук, зрозумiлись на менi всi. Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку.

Це смiшна мрiя!

В моiй душi повно мрiй, багато образiв, барв… Коли би я вмiла музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодii.

Декотрi з них було би дуже, дуже трудно вiдограти…

* * *

На заходi, на гранчастiм верху зеленоi гори, стоiть столiтнiй одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палае, вирiзуеться вiн виразно на нiм.

Дивлячись туди, здаеться менi, що вiн рушаеться, що прикликуе мене незамiтно до себе, й мене тягне до нього дивна, дивна туга. Вiн там стоiть сам, а я тут.